"Дому в мене вже немає і ніколи не буде. Не зможу покласти квіти на могили батьків"

Як у Грузії живуть біженці з Південної Осетії

– Коли Бог роздавав землю людям, останніми прийшли грузини. Для них землі не вистачило. Тоді Бог віддав їм рай. Про це йдеться в одній із наших легенд, – каже 40-річний Іраклій. Він – підприємець, біженець з окупованого Цхінвалі. Спілкуємося російською. – Подивіться навколо – це ж рай.

Натискає на педаль газу. Обабіч автомобільної траси видніються засніжені Кавказькі гори. Прямуємо з Тбілісі до Горі. Місто розташоване за 83 км від столиці, на кордоні з так званою республікою Південна Осетія.

Іраклій вивчився на митника в Москві. Повернувся до Цхінвалі, мав бізнес.

 

– 2008-го, звісно, був на боці Грузії, – прикурює. – Добре, що нікого не довелося вбивати. Рятував людей, евакуював у безпечні місця. Там залишилися мої друзі-осетини, мій дім. З деякими досі підтримую контакти. Зідзвонюємося. Якби міг, сьогодні поїхав би до рідного дому. Та поки що не бачу, як Грузія може повернути ці території. Там усі мріють про Росію.

На виїзді з Тбілісі – поселення біженців Церовані. Серед поля на кілька кілометрів простяглися прямі вулиці й одноповерхові будинки з червоними дахами. Їх понад 2 тис. Поряд із кожним – 450 кв. м землі. Це – найбільше селище для біженців із Цхінвальського регіону. У ньому мешкають близько 10 тис. людей. Усього в Грузії таких поселень 36.

– Тут живуть переважно вихідці з Верхньої і Нижньої Ліахвської ущелин, а також міста Ахалгорі, – розповідає ще одна наша супутниця 40-річна Тека. Вона також родом із Цхінвалі. 2008-го виїхала до Тбілісі. Працює в міністерстві біженців. – На перший погляд, усе добре. У кожного – власний будинок. Але це все – фасад. Будинки Саакашвілі звів на іноземні гроші. Минуло лише сім років, а фундаменти вже просідають, стіни дають тріщини. Під час війни сюди втекли близько 10 тисяч сімей. Тоді закордонні партнери виділили 2,5 мільярда доларів – протягом двох років. Держава додала ще 2 мільярди (понад 19 млрд грн. – "Країна") дешевих кредитів на купівлю житла біженцями.

Щось не видно жодної автобусної зупинки. Як люди в місто добираються?

– Це ж Грузія, – каже Іраклій. – Кожен має автомобіль. У нас вони дешеві: 3–4 тисячі доларів.

– За радянських часів осетини і грузини жили мирно, – Тека прикурює. – У 1990-х в Осетії почалися заворушення. Після першого оголошення нею незалежності (1990 року. – "Країна") грузинські сили почали повномас­штабну війну. Закінчилася вона 1992-го за сприяння Росії. Південна Осетія залишилася в межах Грузії, але отримала широку автономію. Північна опинилася під повним контролем Москви. Постійно були провокації з її боку. Але ніхто не йшов війною. 2008-го Саакашвілі почав ракетну й артилерійську атаку на Цхінвалі. Росіяни відповіли. За п'ять днів війни загинуло багато людей. Більше 300. Саакашвілі мав два дні, щоб евакуювати звідти грузинське населення. Але він цього чомусь не зробив.

В оточенні опинилася моя донька. Цих людей вивели російські солдати. Вони тут давно служили і знали місцевих. Могли всіх розстріляти, але не зробили цього. Тоді у власній квартирі в Тбілісі я розмістила 17 людей. Усі гроші витратила на теплий одяг і продукти.

У Горі заїжджаємо до Неллі, біженки із Цхінвалі. Ця чорнява 55-річна жінка за фахом – учителька хімії та біології. Запрошує на своє подвір'я.

– До війни ми були в добрих стосунках з осетинами. А потім прийшли росіяни. Все перемішалося. Стріляли всі: й осетини, і грузини, й росіяни. Пам'ятаю, вночі бомби падали, осетини і грузини обстрілювали одне одного, а вдень ходили разом на базар. Торгували одне з одним. Так тривало, доки не перекрили всі дороги. Усі дев'ять сіл поряд із Цхінвалі зруйнували.

Як живеться осетинам?

– Під час першої війни 1992 року осетини спалили будинки грузинів. Вони так і залишилися зруйновані. Це єдине, що нагадує про розруху. А так Цхінвалі – в нормальному стані. Зараз осетини іноді сюди на базар приїжджають, хоч їм законом заборонено. Ми з ними не говоримо. У Грузію не хочуть повертатися. Хочуть бути з Росією. На окуповані території переїхали багато російських військових із родинами. Побудували там собі котеджі й усе контролюють.

Звинувачуєте Росію в тому, що сталося з вами?

– Звісно. Бо вона забрала наші території.

У Цхінвалі мала гарний будинок. У Горі зай­маюся репетиторством. Чотирьом учням викладаю російську мову. Іншої роботи годі шукати.

 

За Союзу сюди приїжджали багато туристів. Зараз у тих будиночках ми живемо. Умови жахливі. Замість стін – дошки. Скрізь продуває вітер, – Неллі показує на двоповерхову дерев'яну споруду. Фарба на стінах вицвіла, дах похилився. – ­Кажуть, влада за два роки побудує в Горі дві 10-поверхівки. Обіцяють нас туди переселити. Подивимося.

Дерев'яними сходами піднімаємося на другий поверх. У будинку живуть 13 сімей. У кожної – по кімнаті. На дві сім'ї мають спільний туалет. Замість ванної – велика миска. На загальному балконі складені дрова на зиму. Воду гріють на грубі. Нею ж опалюють помешкання.

У кімнаті стоять ліжко, стіл і кілька стільців. На стіні висить ікона Богородиці. В серванті – старі фото. Неллі розказує, що син із донькою живуть в Тбілісі, чоловік помер.

– Усе разом – і кухня, і спальня, й вітальня. З учнями займаюся теж тут. Кілька днів ішов дощ. Стеля протікає. Ось каструлі, відра розставила. Тепер ще миші бігають. Улітку тут спекотно, взимку – холодно. Городу в мене немає. Жодного клаптика власної землі.

Невже за 20 років держава не пропонувала іншого помешкання?

– Ні. У Тбілісі теж багато біженців. Куди нас там втиснуть? 2008-го частину людей із Цхінвалі розмістили в котеджах. Он, їхнє селище видно, – показує на гору: за кількасот метрів – невелике поселення. – Там кращі умови. У кожної сім'ї – по дві-три кімнати. Кухня, ванна окремо. Це німці побудували. А на нас ніхто не звертає уваги. Навіть між біженцями є кращі й гірші. Щомісяця отримуємо 45 ларі (450 грн. – "­Країна") допомоги від держави. Плюс пенсія – 160 ларі (1600 грн. – "Країна"). Саакашвілі багато чого зробив, але нам не допоміг. Нова влада прийшла – взагалі нічого не робить. Ще гірше стало жити.

Про війну в Україні знаєте?

– Звісно. По телевізору дивимося постійно, що у вас коїться. Наші хлопці поїхали воювати. Дехто загинув. Ви теж бідні, як і ми.

У передмісті Горі розташоване модульне містечко для біженців з Південної Осетії. Це – білі одноповерхівки з червоними дахами. На вулиці курять кілька чоловіків. Один представляється Геннадієм. Відмовляється показати своє помешкання.

– Ви ж у себе там нашого ворога приймаєте. Цього, Саакашвілі. Зробили його губернатором. Як же я вам свій будинок показуватиму?

А що поганого вам зробив Саакашвілі?

– Позбавив мене дому. Війну з росіянами почав. Тепер я змушений жити тут. Ось там, у тих горах, – моє життя, могили моїх рідних. Я хочу там доживати й там померти. Усі хочемо вірити, що тут – тимчасово. Впевнений, ваші українські біженці теж чекають, коли зможуть вернутися додому.

Марун, товариш Геннадія, пропонує підвезти до блокпосту. Каже, працює водієм. Проїжджаємо повз музей Сталіна.

Сталін народився й виріс у Горі. Пишаєтеся цим?

– Звісно. Він же грузином був. У великій війні переміг. Це зараз його ­тираном називають. А тоді так і треба було діяти. Інакше війну не виграли б.

Сталіна вигороджуєте, а Саакашвілі критикуєте. Чому? Адже він – теж грузин.

– Що ти таке кажеш? Сталін – це Сталін. Вождь. А Міша що? Так, зробив хороші реформи. За це його люблять відсотків 10 людей. Решта – не люб­лять. Це він винен у війні. А ще – заводи забирав і своїм друзям продавав. Назад його тут не приймуть.

 

Село Ергнеті – на виїзді з Горі. Тут розміщений прикордонний блокпост із Південною Осетією. До Цхінвалі звідси 1 км. До конфлікту 2008 року в селі базувався грузинський миротвор­чий батальйон. У ніч на 2 серпня з Ергнеті по Цхінвалі стріляли з мінометів. 7 серпня вели вогонь з боку осетинів. Тоді почали евакуювати жінок і дітей.

– Складно мені їхати цією дорогою, – каже Тека. – Згадую, як тут усе було зруйноване. Розбомблені будинки, люди, які біжать від війни. Скрізь танки. І десь тут ішла моя донька.

Під'їжджаємо до блокпосту. Посеред поля розміщена невелика танкова частина. Фотографувати заборонено.

Тека й Іраклій грузинською пояснюють, що ми – журналісти з Києва. Люди у формі кивають, документів не перевіряють.

– Контролюємо, щоб ніхто кордон не переходив, – каже кремезний 40-річний чоловік.

Грузини часто намагаються перейти?

– Буває. Ми не пускаємо, бо це заборонено. Якщо все-таки проходять, доводиться домовлятися про обмін полоненими.

Сідаємо в машину. Мовчки їдемо від кордону. На дорозі сільські хлопці лузають соняшникове насіння.

– Недалеко живе мій двоюрідний брат із дружиною, – каже Тека. – Теж переселенці. Назбирали грошей і купили будинок тут. Ось, везу мішок солі. До речі, української. Іраклій роздобув.

– Так, це тут непоганий бізнес, – підхоплює Іраклій. – У Грузії сіль не видобувають. Друзі-українці називають мене божевільним. Торік під час обстрілів через кілька блокпостів з Артемівська по цю сіль пробирався. Знижку гарну зробили. Від ваших біженців сіль привіз нашим.

Заїжджаємо у двір одноповерхового будинку. Поряд – маленький город. Жінка брата Теки і його мати запрошують зайти.

– Ми вже урожай зібрали. Покуштуйте виноград. Ніяк ремонт не доробимо. Все здається: ще рік-два і повернемося у своє село біля Цхінвалі. Не можу зізнатися собі, що дому в мене вже немає і ніколи не буде. Що не зможу покласти квіти на могили батьків. Але комусь ще гірше. У нас є дах над головою. Та й не голодуємо, слава Богу.

×