Російська культура померла після революції 1917 року

– Нещодавно з видавництвом "Люта справа" їздили на книжковий ярмарок у Дніпрі. Проходив на набережній: намети, вітерець, шикарний Дніпро. Були всі – Андрухович, Жадан, Забужко, Карпа, Поваляєва, Курков, Макаров, – поетеса Євгенія Чуприна відпиває світле пиво у столичній кнайпі "Купідон". – У мене тусівка своя – коло митців "Мистецького Барбакану" (арт-простір на столичному Подолі. – Країна). Ось у "Купідоні" все за класикою: приходять Жадан, Андрухович, тут культ Ірванця, Позаяк буває. А в "Барбакані" нарвані нонконформісти (нонконформізм – незгода чи критичне сприйняття норм, цінностей. У деяких випадках – готовність відстоювати свою думку, коли вона суперечить позиції більшості. – Країна) збираються.

 

Як це бачите зараз?

– Творчість – це не відтворення соціальних сподівань. Вона змушує людей замислюватися, тому має бути непередбачувана. Мистецтво повинне бути незручним. Інакше не пробуджує думок, почуттів, не дає нового досвіду.

Тут є конфлікт: люди, готові платити за мистецтво, хочуть отримувати передбачуваний результат – наперед рахують, скільки куплять книжок, хто прийде на концерт. Це можна зробити, лише спираючись на те, що було раніше. Наприклад, дівчина з рожевим ірокезом читала вірші про матір. Люди прийшли її слухати. Давайте ще одну таку випустимо. На неї прийдуть стільки ж людей. А потім захочеться новаторства і на сцену випустять дівчину із зеленим ірокезом читати вірші про тата. Це – конформізм. А нонконформізм – це коли не знаєш, що вийде. Пробуєш.

Усякому митцеві, який захоче заробляти гроші й бути популярним, загрожує повторення самого себе. Нонконформізм від цього відмовляється. Хай я зароблятиму, торгуючи чужими книжками. Але співатиму і писатиму те, що подобається. Це дає повноту життя. Хоч більшість цього й не сприймає.

Я знаю багатьох геніальних митців, які не можуть відмовитися від конформізму. Бо їм платять, і вони хочуть ще. Звісно, потім вигорають, втрачають потужність. Але ще деякий час жеруть серпанок своєї геніальності.

Кого сьогодні назвали б нонконформістами?

– Артем Полежака, Іван Семесюк. Олесь Ульяненко – ікона нонконформізму. Позавчора продавала його книжки на стенді. Кажу покупцеві: "Це письменник ідеально нечитабельний. Він пише важко, гарно, з моралізаторством, картинами природи, розчленьонкою, матюками, поезією, роздумами про божественне і складною структурою. Він дуже грузить". Запитує: "Ви точно хочете мені його продати?" – "Я вам його вже продала". – "А що коштує?"

Наведете приклади конформістів (конформізм – пасивне прийняття готових стандартів у поведінці, визнання існуючого стану речей, покора певній моделі. – Країна)

– Можу сказати про людину, яка балансує – Сергій Жадан. Значимий письменник, навіть флагман нашої літератури. У Жаданові є щось нелюдське. Він може робити те, що не можуть інші. Розумний, працездатний. Але він живе в такому режимі, що виснажується. Конструкти в його віршах починають повторюватися. Але я продовжую в нього вірити.

Ви казали, що вивчили українську завдяки поезії Жадана.

– Так. Усвідомила, що він може повести за собою людей, для яких українська не була мовою дитинства. Бо він і сам не від природи україномовний. Він дає таку мову, яку можна вивчати.

Довго хотіла перейти на українську. Бо почувалася як транссексуалка: була українкою, яка пише російською мовою, хоч не любить і не шанує визнаних у РФ авторитетів. Чи можу я перейматися долею Бродського, коли знаю про Стуса?

У російській культурі немає чим захоплюватися?

– Вона померла після революції 1917 року. Я люблю велику російську культуру, дореволюційну. Я – пушкіністка, навіть імітую Пушкіна непогано. Але сучасна українська культура ближча до нього за російську. Вона інша, там уже немає цінностей ані Пушкіна, ні Толстого, ні Достоєвського.

Ульяненко, за вашими словами, по суті американський письменник, який писав українською.

– Йому так хотілося б. Багато читав американської літератури і нею захоплювався, дивився фільми в дусі Квентіна Тарантіно. Його покоління вважає Америку найкращою країною.

Вона приваблює свободою?

– Була альтернативою Союзу. Ульяненко був рішуче нерадянською людиною.

Ваш чоловік Олексій Нікітін написав російською роман про Майдан "Санітар з Інститутської". Хотів донести росіянам правду?

– У нього була ідея розповісти, як усе було, спокійним тоном. Навіть надрукував цей роман у московському журналі "Дружба Народов". Але не спрацювало. Росіяни були збурені.

Там люди дикі. Телевізор дає ефект такий, як і проповіді сектантів. Скажи викинутися з вікна – вони це зроблять. Дивно, що забороняють курити марихуану, а дозволяють дивитися телевізор. Це страшне явище. Руйнує держави. Спочатку нагнітають тривожність, лякають сюжетами про катастрофи, вбивства, отруєння. Глядач переходить у стан безпорадної дитини. Коли політик авторитетним тоном каже, що врятує від цього, люди думають: це – наш шанс.

 

Проблема телевізора зникне завдяки інтернету?

– Інтернет, як і читання книги, дає змогу аналізувати і зберегти здоровий глузд. Бачиш факти, але ніхто не нагнітає їх суремним голосом. Інтонація, музичка за кадром, вираз обличчя ведучого – це зомбує людину. Ті, хто ведуть блоги, голосували за Порошенка. А за Зеленського віддали голоси люди, які здебільшого постять картинки.

Однак партія Порошенка за рейтингами далеко не на першому місці.

– Кампанія Порошенка виглядає консервативно і некреативно. Якби застосовував майданівську естетику, долучив до створення іміджу митців Андрія Єрмоленка, Юрія Журавля – це додало б голосів. А він на білборді друкує свій портрет і жирним шрифтом: "Голосуйте за Порошенка!" Ну що це таке?

Ви писали, що Зеленський нагадує вам раннього Путіна. Чому?

– Він теж карлик. У того був Березовський (російський олігарх Борис Березовський, був спонсором російського президента Володимира Путіна на початку його кар'єри. – Країна), а тут – Коломойський. Підозрюю, що Зеленський має певний стосунок до ФСБ. У "Кварталах" іде постійно атака на українську державність. Сумніваюся, що можна отримати фінансування з бюджету РФ на свої фільми, перебуваючи в поганих стосунках зі спецслужбами. А Зеленський отримав.

Подорожуючи міжміськими автобусами, передивилася багато випусків "Кварталу". Всі принижували українців. Загалом атмосфера цього шоу глибоко неукраїнська. Гумор – КДБшний: кондова зверхня естетика, ментівська, недотепна.

Але зал регоче.

– Мені доводилося на телебаченні крутитися: все залежить від монтажу.

Мене тривожить не Зеленський, а люди, які за нього голосували. Вони хочуть домінувати. Так відчули свою значущість. Це бунт підлітків. Вони раді, що нашкодили.

Багато хто з виборців Зеленського ненавидить Порошенка – він викликає у них Едіпів комплекс. Тримається по-батьківськи, а людей це дратує.

Як ставитеся до ідеї президента перенести адміністрацію в Український дім?

– Ідея мені подобається. Хотілося, щоб зробили щось хайтекове, сучасне: модерні приміщення, льодові стадіони і фонтани. Це буде контрастом до того, як усе виглядає в Кремлі. Вже потім, коли Зеленський ховатиметься в Ростові під диваном Януковича, іншим президентам його офіс послужить вірою і правдою.

Партія "Слуга народу" прагне однопартійної більшості в парламенті.

– Зеленський не оцінює ситуацію. Якщо захопить владу – його винесуть на вилах. Натомість, якщо буде декоративним елементом і казатиме: "Хлопці, я не маю повноважень", то може протриматися навіть до кінця терміну.

Чи є реальна загроза ухваленому мовному закону?

– Зеленський не розуміє, як громадяни на це відреагують. Досі крутився у сферах, де були матьорі ватники. Йому байдуже: російська, українська. Головне, щоб усі бачили, який він крутий пацан. Як артист хоче, щоб зал сміявся. Зараз досліджує реакцію глядачів. Коли виступав на стадіоні на дебатах, люди аплодували його українським заявам. Тому думаю, не дозволить переглядати мовний закон.

Ви створили поетичне угрупування "Куртуазний матріархат". Що це означає?

– Це були експерименти. Коли писала російською, належала до російської групи "Орден куртуазних маньєристів". Після Майдану розірвала з ним стосунки і вирішила зробити куртуазний матріархат: зібрати гарних поетес і обирати гетьмана на вечір.

Мені хочеться розбудовувати жіночу літературу, але не в такому ключі, як феміністки. Я переймаюся долею гарних поетес, яких серйозно не сприймають через те, що вони красиві. Їх цькують усі: жінки не люблять, а чоловіки принижують. Хоча, порівняно з Росією, в нас ще толерують. А там одразу питають: де твій спонсор? Я сама через це пройшла. І раніше ніхто не думав, що я поетеса, бо була схожа на модель.

Що відчули, коли президент назвав українських жінок брендом?

– Приниженою почувалася, коли в автобусах мусила дивитися "95 квартал", де мене щохвилини ображали як жінку й українку. "Бренд" – це просто пошлість. Він не мав нічого поганого на увазі.

×