У Німеччині гостей нічим не пригощають
Із Ганною Гринівою спілкуємося телефоном за кілька годин до її вильоту в Берлін. В Україні записувала відео до пісні "Вітер" з альбому "Дикий лис". Виконує авторські композиції на основі українських народних пісень і мелосу. Традиційні сюжети часто осучаснює.
Ви багато років живете в Німеччині. Як родина опинилася там?
– У 1990-х перед батьками стояло питання еміграції. Коли з'явилася можливість, вони це зробили. Батько вивчав германістику в Києві, жив пів року в Дрездені. Мати – класична піаністка. Закінчила консерваторію в Астрахані. Батьки побралися й переїхали до Красноярська, де тато народився. Там і я з'явилася на світ. Коли мені було кілька місяців, повернулися в село Вишняки біля Києва, в хату баби й діда по батькові.
Як піаністка і германіст знаходили себе в селі?
– Батьки почувалися інопланетянами. Усі заощадження віддали за фортепіано. Сусіди цього не розуміли.
Школи поблизу не було. Доводилося їздити до Фастова. Тато з мамою вирішили вчити нас удома. Разом із трьома сестрами не ходили до школи, доки не переїхали в Німеччину.
Мати не працювала, займалася нами. Викладала музику й російську мову. Тато – українську, німецьку, математику, фізику та географію. Він дописував у місцеве видання. Але був час, коли продавав газети в електричці.
Виїхали за кордон, коли вам було 13 років. Як адаптувалися?
– Прийшли у школу наприкінці осені, а навчальний рік у Німеччині починається в середині серпня. Багато пропустили. Школярі сиділи над своїми аркушами, ніхто не розмовляв. Думала: звідки вони знають, що робити? Запитати не могла, бо ніхто не говорив ні українською, ні російською. Перші пів року нічого не розуміла.
Освіта в Німеччині – це обмеження і відсутність свободи вибору. Вчителі думають, що всім учням потрібне одне і те ж. Щоправда, є багато альтернативних форматів навчання. Але ми потрапили до звичайної школи, куди відправляють іноземців.
Із 6 років я знала, що хочу бути співачкою. Але забула про це, доки не закінчила школу.
Складно було сприйняти іншу культуру?
– На початку всі друзі в Німеччині були мігрантами з інших пострадянських країн. Це обмежене коло. Стала спілкуватися з іноземцями, коли переїхала до Лейпцига і вступила в університет.
Мені довгий час здавалося, що я не пасую до німецького суспільства – формальність, коректність, стримана емоційність мені дошкуляли. У 21 рік я за обміном приїхала до Києва. Думала, нарешті повертаюся додому – туди, де мене всі розумітимуть, де не матиму культурних протиріч і непорозумінь. Так не сталося. Київ значно більший за Лейпциг. Мені непросто було знайти себе у великому місті.
Німеччина навчила беземоційної дискусії. Там спілкуються на дражливі теми й шукають компроміс. Стриманість німців, яка мені часто заважає, доречна в роботі. Хоча досі дико: там гостей не пригощають. Лише під кінець розмови можуть запропонувати склянку води. Я так не можу.
Чому ви, мріючи стати співачкою, пішли вчитися на політологію?
– Після школи працювала в газеті, вирішила вступати на журналістику. Але в університеті зрозуміла, що не навчуся писати хороші тексти. Перевелася на політологію й африканістику. Наш професор 20 років прожив у Західній Африці, круто розповідав про культуру тамтешніх етнічних груп.
Ви написали дисертацію про роль Української повстанської армії у формуванні ідентичності України після помаранчевої революції.
– Писати про УПА було складно. Є російська література, яка називає упівців зрадниками. А українська – написана переважно діаспорянами в Канаді. Всі праці політично заангажовані.
Я часто на цю тему сперечалася з батьком. Дід був в Українській повстанській армії, мені хотілося говорити на цю тему обґрунтовано. Зрозуміти, де правда. Після помаранчевої революції пішла хвиля героїзації бійців УПА. Їх використовували як символ української ідентичності, їхніми іменами називали вулиці. Дійшла висновку, що навколо них немає неупередженої дискусії.
З дідом спілкувалися про це?
– Він до кінця приховував своє упівське минуле, бо отримав за це 10 років сибірських таборів.
Ви були у фольклорній експедиції Україною. Що для себе відкрили?
– Знайшла людей. Це важливіше, ніж просто записати мелодію. Здається, я перебуваю між світами: між європейською та українською культурами. Важливо було доторкнутися до носіїв фольклору. Зрозуміти, що це за люди, як бачать життя, що пов'язують зі співом, як виконують пісні, що це їм дає.
Ще до появи релігії народні пісні були баченням світу. Їх заряджено енергетикою, тому так сильно впливають на людей. Це не просто музика для розваги, це музика для життя. Стараннями радянської влади традиційна пісня потроху забулася – її підмінили клубною манерою співу.
Створюючи пісні для альбому "Дикий лис", ви змінювали народні сюжети.
– В альбомі є багато моїх авторських пісень. Наприклад "Вітер". На неї надихнула давня народна пісня про козака, який їде в далеку дорогу, лишаючи дівчину. Я подумала, чому тільки про козака? А почуття дівчини? Вона теж може вирушити в далеку дорогу за покликом серця. Перелила в пісню своє теперішнє бачення культури й суспільства. Хоча фольклористи це критикують.
Як сприймають українські пісні за кордоном?
– Добре, особливо у джазових колах. Звичайно, такої аудиторії мало і в Україні, і в Німеччині. Є міста, де проводять фестивалі, але джаз не став масовою культурою. Він спрямований на емоції, а не на розум. Коли люди слухають джаз, відчувають настрій. Помітила, що звучу щиріше, коли співаю українською. Нею виконую пісні і для іноземців. Вони розуміють, що це автентичне.
Чому назвали альбом "Дикий лис"?
– Так називався наш гурт. Цей напис латинкою ніхто не міг прочитати й запам'ятати. Перейменувалися в GANNA. А щоб не втратити назви, дали її дебютному альбому.
У Берліні бачила диких тварин – кабанів, лисів. Упізнала в них себе. Я така ж тваринка, яка намагається знайти себе в мегаполісі.
Як відпочиваєте?
– Внутрішній спокій відчуваю на природі. Обожнюю ріки, люблю сонце – воно дає мені енергію. Залюбки на сонечку читаю. Відпочиваю, коли доглядаю за квітами. Маю багато троянд на балконі.
З чого починаєте день?
– Заварюю каву й сідаю на балконі. У роздумах можу спланувати день.
Що може розчулити?
– Музика та живі концерти, улюблені виконавці й розмови з друзями.
"Її м'який голос вплітається в гострокуті ритми модерного джазу. Проникає в пустоти рояля, контрабаса й перкусії, зшиваючи все докупи", –
кінорежисер, письменник, композитор 31-річний Олександр Фразе-Фразенко про співачку Ганну Гриніву
"З нею почуваєшся, як на бронепоїзді"
– Ганна – це поєднання музичного таланту, голосу та харизми. Весела, саркастична. А водночас сконцентрована і рішуча, коли йдеться про справу. З нею почуваєшся, як на бронепоїзді: можна зійти, але цікавіше доїхати до кінцевої станції, – каже Ольга КОВАЛЕВСЬКА, 35 років, засновниця культурної бренд-агенції Urban Lys.
– Ми познайомилися на джазовому фестивалі в Україні. Я допомагала їй із промоцією. Так подружилися. Визріла співпраця з агенцією.
Тепло згадую зустріч в аеропорту, коли Ганна прорвалася перед закриттям кордонів з Берліна до Львова. Ми довго спілкувалися через зум і месенджер, а ось – вона справжня, її можна обійняти. Багато гуляли, їздили до Києва. Ганна – боєць, жінка-воїн, амазонка. Складно чи весело, але нам із нею по дорозі.
2 
1
Коментарі