Андрій Штогаренко довго коло мене ходив

 

Сім спогадів онуки композитора Миколи Лисенка

1. У десятирічці в нас була суто єврейська обстановка. Я була там ізгоєм. Коли грала на іспиті, всі викладачі сиділи за столом, пили чай і щось хрумали. Постійно ставили четвірки. На одному екзамені біля мене сів чеський професор Слівак. Потім підійшов мій педагог і сказав: "Профессор Сливак настоял, чтобы мы тебе пятерку поставили. Ему очень понравилось, как ты играешь". На випускному виступала другою. Коли закінчила, іспит зупинили. Через кілька хвилин у зал зайшов ректор Абрам Луфер з усіма викладачами. Потиснув мені руку і сказав: "Молодец. Ты очень хорошо играла". Вся мелюзга приєдналася до цих слів. Серед них були й ті, хто пив і закусував на моїх іспитах.

2. Під час навчання на другому курсі консерваторії мені дали Сталінську стипендію. Їх було дві на весь заклад. Як дізналася, пішла до ректора Луфера. Він сидів і сміявся: "Все наши евреи из консерватории побежали в райисполком: "Почему какая-то украинка получила Сталинскую стипендию?" Тато тоді заробляв 90 карбованців, а мені платили 500 стипендії. Як отримала вперше, купила подарунки батькам, а п'ятьох друзів запросила у ресторан "Театральний" біля Оперного. Сказала їм:

"Замовляйте все, що хочете". Понабирали закусок, понаїдалися. Уранці наступного дня з татом провели маму на потяг до Львова. Додому повернулися о шостій ранку. По радіо оголосили про початок війни.

3. Через війну втратила чотири роки. Закінчувала консерваторію вже тіткою — у 27. Житла не було, то мені виділили маленьку комірчинку в консерваторії. Там навіть води не було — вранці шукала, де вмитися. Перед тим як мала їхати вступати в аспірантуру, хтось постукав у двері. Відчинила, а там стоїть директор Львівської консерваторії Василь Барвінський. Сказав: "Знаю, що ви завтра їдете в Москву. Трохи грошей приніс". Почала відмовлятися, але Василь Олексійович наполіг: "Радо Остапівно, Москва сльозам не вірить. Ви мені потім оддасте, я збираюся довго жити".

Через кілька місяців його арештували за "відхід від масового народного мистецтва, недостатню орієнтацію на зразки радянського музичного мистецтва" і на 10 років заслали у Мордовію. 1958-го опинилася у Львові — повезла свою ученицю на концерт. У зал зайшов Василь Барвінський. Я сіла біля нього, поцілувала у вушко і сказала: "Боже, не думала, що у Львові чекатиме такий сюрприз". Відтоді він перед кожним днем народження когось із відомих композиторів присилав у конверті 50 карбованців. І писав: "Радо Остапівно, якщо зможете, купіть квіти на могилку цьому композитору".

4. Після перемоги на першому повоєнному конкурсі піаністів Микола Бажан, який очолював Раду міністрів, вручив мені 10 тисяч карбованців і поганенький репараційний рояль. Тоді їх багато привезли з Німеччини, щоб здавати в оренду. Бажан сказав: "Не переживайте. Він — прокатний, але його на вас оформлять". Квартири не мала, то поставила його в консерваторії. А як поїхала в Москву вчитися в аспірантурі, перевезла до подруги. За п'ять років отримала повідомлення з суду, що маю погасити борг за прокат. Поїхала до Бажана. Він сказав: "А я тут при чому? Треба було подбати, щоб його на вас оформили". Батьки позичили гроші й викупили той рояль. Я його ненавиділа, але іншого не мала. Він був поганий, щомісяця настроювали. Якось мій настройщик сказав: "Скільки ви будете мучити мене з цим роялем? Знаю один гарний інструмент". Повів до чоловіка, який з Німеччини привіз три роялі Бехштейна. Позичила гроші у знайомих і купила. На ньому дуже приємно грати, бо має м'який звук. Якось була у Чернігівському музучилищі. Підійшов його директор: "Зараз таку річ покажу, що ви мені позаздрите". Повів у порожню кімнату, посеред якої стояв покритий чорним лаком рояль. Каже: "Це — Бехштейн, один із останніх. Більше такого ніде немає". Я йому відповіла: "Мушу вас розчарувати. У мене точно такий стоїть".

Тато заробляв 90 карбованців, а мені платили 500 стипендії

5. У Москві був величезний конкурс на курс до Генріха Нейгауза — 30 людей на місце. Та я пройшла. За півроку він сказав: "Я не зможу вас учити, бо ми з вами однакові. Нам обом не хочеться працювати над технікою, а хочеться дихати музикою". Порадив іти до професора Олександра Боріна. Я ненавиділа його. Він багато працював над технікою і в нього все виходило легко. Я відповіла Нейгаузу: "Мені це не підходить. Не люблю, коли легко. Хай буде трудно". Нейгауз не став переконувати, сказав: "Попрацюйте над етюдами Скрябіна, а там подивимось". Два місяці під час літніх канікул вчила ці етюди, а їх аж 12 — цілий том технічно складної музики. Зціпи­ла зуби й зубрила. У вересні всі підряд зіграла. Нейгауз не хвалив, але й не лаявся — а це в нього був найбільший комплімент. Вчитися у Генріха Густавовича було важко. Він настільки абстрагувався від того, хто сидить за роялем, що запросто міг вилаяти нездарою. У нас була одна вірменочка — струнка, з великими карими очима. Ней­гауз приходив на її іспити, хоч не викладав у неї. Просто сидів і дивився, як вона виглядає за роялем. Після закінчення консерваторії вона вступила до нього в аспірантуру. Її перший виступ прибігли слухати всі викладачі. Вона грала варіації Шумана — все вичовгане, вичищене. Як дограла до середини, Нейгауз вийшов з аудиторії.

Повернувся, коли вона закінчила. Сказав: "Поучите еще". Більше в консерваторію ця дівчина не приходила.

6. Мій третій чоловік – композитор Андрій Штогаренко довго коло мене ходив. Якось їхала з ним і його дружиною в поїзді. Сказала, що давно хочу побувати на виставці досягнень народного господарства. Наступного дня Штогаренко заходить до мене в клас: "Ви хотіли на виставку поїхать. Поїдемо машиною — ви і я". Я до такого не була готова й грубо відповіла: "Я з чоловіками не їжджу". Після цього у нас були дуже натягнуті стосунки. Років через 10 колеги з Дніпропетровського училища, яке я опікала, попросили допомогти їхньому колишньому директору. Він загубив документи про здобуття кандидатського ступеня і не міг їх поновити. А без цих папірців отримував дуже малу пенсію.

Попросила допомоги у Штогаренка. Він сказав: "Міністр соцзабезпечення — мій знайомий. Давайте підемо до нього разом". Ми рік ходили до того міністра. Він чаєм поїв, жартував, але нічого не робив. Тоді зізнався: "Не хотів вам казати, але це не від мене залежить. Ідіть у Раду Міністрів. Там на 11-му поверсі сидить чоловік, який такі проблеми вирішує". Наступного дня всі документи були готові. Андрій Якович прибіг до мене: "Може, я після всього заслужив поцілунок?" Підставила йому щоку. З того часу наші стосунки почали налагоджуватися. Його дружина тоді сильно хворіла. Він кожного вечора дзвонив і жалівся: "Радо Остапівно, як же мені тяжко. Дружина вдень виспиться, а вночі мені спати не дає. Всю ніч коло неї сиджу. Вже й забув, коли востаннє спав". За кілька місяців розплакався у слухавку. Зрозу­міла: дружина померла. Через півроку він сказав: "Давайте попробуємо, може, у нас щось вийде". Разом прожили 12 років. Це були найкращі роки мого життя, бо весь цей час грала з найталановитішими музикантами і диригентами.

7. Композитор Станіслав Людкевич наприкінці 1940-х написав свій перший концерт для фортепіано з оркестром. Дав ці ноти і сказав: "Хочу, щоб ви першою виконали партію фортепіано". Я погодилася, а потім пошкодувала. Там пасажі такі — по клавішах треба було стрибати з одного кінця в інший. Людкевича не звинувачувала, бо він ніколи не писав для фортепіано, а складав музику для оркестрів.

Місяць вчила і не змогла запам'ятати, в який бік треба пальцями бігти. За кілька днів до концерту приїхала у Львів і кажу мамі: "До останнього була певна, що вивчу, а тепер бачу — ні. Постійно забуваю, бо немає за що вчепитися".

Боялася: вийду на сцену й почну збиватися. Мама порадила сказати, що я захворіла. Того ж дня прийшов Микола Колесса, який мав диригувати: "Я вас розумію. Нічого страшного. Одужуйте, а на концерті будете грати з нотами". Я так і зробила. Слухачі казали, що такої прекрасної музики ще не чули. Але після того цю партію так ніхто й не грав. Видно, Людкевич зрозумів: піаніст мусить за щось триматися у творі, а не просто стрибати з одного кінця рояля в інший.

×