Ось, поїду на черговий книжковий фест. Чи вже з нього встиг повернутися – великої різниці немає. Бо наперед приблизно можна уявити, що там було й буде і на що можна очікувати. А на що, справді?
Ну, подорож – яка не яка. Зависання над побутом, над усілякими надобридливими проблемами, з яких та подорож тебе виймає до часу. А ще чи не найголовніше: змога зустрітися з літературними приятелями, яких ще хочеться бачити. Таких із плином часу все меншає, але вони є. Тарас, умовно назвемо, Уладзімір, Гуру, Мінька-Хрящ… Ще пара-трійка. З ними добре трохи випити, з тими, хто ще п'є, потеревенити, посміятися та навіть помовчати. Ну не про "духовність" говорити ж, не про "розвій літератури". Вони й так знають те, що й ти, і то вже давно, і веселого в тому знатті мало. Та й туди тільки залізь, у розмови про українську літературну господарку, – загрузнеш по шию.
Зараз ось гуляє в мережах розмисел однієї письменниці, мовляв, люди в нас якісь странні: з легкістю віддадуть 400 гривень за пляшку віскі, зате книжку за сотню купити жмотяться. Інший автор, причому не согірший, нарікає на книжковий ярмарок у високопатріотичному галицькому місті, який відвідали дуже мало людей. Особливо молоді. Поза тим, якби приїхав Олег Винник чи навіть Олег Тягнибок, зали, на думку літератора, були б заповнені вщерть. Заперечувати тут щось марно, бо так воно є. І причин тому багато. А згадується чомусь одна: хвиля косоруко склепаної халтури, якою накрили читацькі мізки заповзятливі видавці та й самі літерати, рік за роком збуваючи стоси свого залежалого товару від інституту до бібліотеки, від ярмарку до фесту, від "хвилі" до "толоки". "Такого роману в нас ще не було" – ця фраза з претензією на велику метафору лускає ще більшою булькою, варто розкрити подібні творива на першій сторінці. Розкрита ж пляшка віскі одурює значно рідше.
"У нас ще не було таких часів!" – кажуть бадьорі опоненти нарікальників. Як правило, молодші й не так рясно вишивані. Зі знанням мов. "Вау!" – впевнено вимовляють вони. "Та зараз таке різноманіття імен, жанрів, стилів, та зараз…" Рісорджіменто, одним словом. І сиплять переважно прізвищами, за якими барвистість цукерних обгорток і гучність порожніх бляшанок. Але хіба колись було аж так по-іншому? Які там "десятки імен", які там міфічні "покоління" і ґенерації, обойми й угруповання. Літературу роблять кілька постатей, перекивуючись між собою через роки. І зараз так.
Тож що там нарікати на брак публіки чи на засилля спрощених дарованій – ходи собі фестом (та довкола) і дякуй подумки організаторам. Вони таки справді роблять потрібну справу, і виходить це в них непогано. Радій, що на львівські, дніпровські, одеські довкілля лягають обриси друзів. Ось і цього разу між хортицьких твердей вписувалися знайомі профілі – умовно – Тараса, дяді Льоні, Олекси, Гуру. І погода не підвела: +21, як у Барселоні, хоч уже й кінець жовтня. Хортиця світилася, підсвічена прив'яданням осені. Тарас, той, мабуть, напише з усього цього добрий жмут віршів. Хороших віршів. Навіть якщо він цього разу нікуди й не їздив. Та й більшість інших – теж
2 
1
Коментарі