Ексклюзиви
Пʼятниця, 14 березня 2014 13:35
Павло Вольвач
Павло Вольвач
Павло Вольвач

Три місяці

Все, чого не любиш, тягнеться довго, а ця ось зима минулася, що й незчувся. Лишивши в пам'яті гул подій, яких би вистачило на кілька життів. Та й сама перспектива життя змінювалася по кілька разів на день, нагадуючи їзду на американських гірках.

За ці три місяці вітер, що вирвався з кратера Майдану, позривав глобальні маски, злизав позолоту й рум'яна з пудрою, повідхиляв численні запони, з-під яких розверзлася порожнеча. З'ясувалося, що в нас майже нічого немає. Нема президента, а є приставлений сусідньою державою комендант гарнізону. Нема уряду. Нема судів, прокуратури, міліції, спецслужб. Є зловорожа отара визискувачів, що, наїжившись законами, зброєю, грішми, готова на все, аби захистити і верховний золотий унітаз, і свої власні унітази, щонайдрібніші. Кров співгромадян? "Та то хварба!" – як зронило тележурналістам якесь чмо з кокардою, прошмигаючи повз закривавлений ґанок одного з київських райвідділів, куди доправили змасакрованих протестувальників. Відсутня елементарна справедливість, як немає натяку на правду. Опозиції немає теж, а про існування в тамтешньому таборі якогось плану дій, розуміння викликів доби чи загальнонаціональних лідерів навіть говорити не випадає. Відтак, немає й людської довіри. Взагалі немає нічого.

Точніше, майже нічого. Бо на тлі цього метафізичного провалля вирізьбилося щось таке, чому й назви знайти важко. Глибинні течії, що 22 роки нуртували під сухим коржем електорату, поволі наростаючи, не помічені з космічних станцій стеження NASA, з міжнародних круглих столів і крізь сусідську шаблонну шароварно-горілчану оптику, на Майдані вибухнули новою якістю. А саме: українським народом. Політичною нацією. Саме ця нація стала на барикади київського Майдану, вийшла на вулиці сходу і півдня країни, перетнула шлях найманцям-"тітушкам" у гайдамацьких нічних полях під Уманню й Хоролом. Її пасіонарним подихом змело обважнілого фараона і його челядь, що повтікали, лишивши заснувані золотою павутиною власні хороми і розорену, знекровлену країну-румовище. Де немає нічого, але є народ, у який визріла частина (маю надію – більша частина) українського суспільства. І ця з'ява народу, його консолідація є значно більшими перемогою й результатом, ніж падіння павучиної влади. І на цій переможній хвилі, на цьому загальнонаціональному піднесенні закасувати б рукава і братися до роботи, наводячи лад у розореному домі. Але...

Нові події, як висловився Євген Сверстюк, застують старі рани. Вітер української весни декого налякав. І, за відсутності справжнього протилежного вітру, там ввімкнули вентилятор, точніше, двигуни літаків і бетеерів, великих протичовнових кораблів і язики міністрів в ООН, і пропагандистів на РТР. Росія, "борячись за життєвий простір", вломилася до Криму приблизно так, як бикуватий жлоб, відштовхнувши жіночку на зупинці, вломлюється в автобус. Байдуже, що на жлоба косяться півсалону, зате він зручно вмостився на козирному місці. Політика доконаного факту, так це називається.

Кажуть, змінюється, рушиться глобальна політична архітектура, і справа далеко не в Криму, і навіть не в Україні. Мовляв, почався похід проти Заходу, за світ "не по-американськи". Може, й так. Але нам що з того? Нам робити своє. Світ по-українськи скласти важче, ніж автомат Калашникова, але він обов'язково складеться. Що важливо: на своїй землі, а не деінде

Зараз ви читаєте новину «Три місяці». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода