Раз у раз на Майдані з'являються труни. З них восковіють обличчя, якщо труни відкриті. Довкола них хилять засмаглі чола хлопці в камуфляжі. Потім, повз укляклі на колінах шереги, хлопці, мертві й живі, відходять, розчиняючись у дійсності. Можна порівняти з журавлями й гаслом "Слава Україні!" з банеру на обгороліму будинку профспілок, але не хочеться зайвого пафосу. Тим більше зараз на будинку нове драпування, за яким, судячи з усього, триває ремонт. Кафе, довкола якого кипіли пристрасті, а політики піарилися-протестували, мовляв, не місце генделю на крові, спокійно працює. Захистившись назвою "Каратєль" і для декору виставивши у вікнах мішки з піском, достеменно, як із майданівських барикад. Цього нехитрого трюку цілком вистачило, обійшлося навіть без скляних бус.
Вивіска – вона головніша суті. Вивіска легітимізує віру. В такий спосіб можна бути записним радикалом і жити в елітному селищі, стіна в стіну з опозиціонерами-корупціонерами. Ну, а що такого? Можна арештовувати злочинців, випускаючи їх в інші двері – переважно, міжнародно-аеропортівські. Можна наліпити лейбл, названий "Українським вибором", і не шаріться, що з-під нього визирає "Русская вєсна". А в перервах між політичними перегонами віщать по телевізії: "Я раскажу вам всю правду. По чєтвєргам". Словом, як казав один священик-публіцист, жити так, ніби Христос на землю не приходив. Вже не кажучи про існування якихось там Іловайських котлів, Дебальцевих і щоденних статистичних смертей.
У цій химерній дійсності можна точно заплутатися. Очманіти від миготіння вивісок, притулених до порожнечі, а точніше, до незмінності реалій, де 80 відсотків загальних національних багатств від якогось моменту, як за помахом чарівної палички, стали належати одному (плюс-мінус) відсотку населення. Про що взагалі говорити? Ну, хіба що про "12 реальних українських реформ". Котрі, як на мене, попри всю важливість і успішність, мають вигляд хіба хмарок-завитків довкола тієї ж таки порожнечі-безсенсовості.
В Україні – війна. А це, за класиками – велике спрощення. В Україні все так складно, що розв'язання проблем може бути лише простим. Хоча б для початку. Наприклад – повернення вкраденого у спільноти в 1990-х. Соціальне переформатування, а не імітація. Можна скільки завгодно ховати голову в пісок, але без вирішення цих питань неможливий не те що рух уперед, а навіть фіксація на нинішньому рівні. Як стверджують фахівці (та й хіба це важко просто відчути?), буде тільки деградація. Адже, базований на крадіжці й обмані, на відсутності національної мрії, цей кланово-олігархічний лад не має потенціалу розвитку. Які б вивіски не змінювалися.
А хлопці від'їхали, так. У смертельну простоту і свою неозвучену правду, крім якої тут і тепер ніяких інших і немає
1 
1
Коментарі
2