Читаєш новини й не можеш позбутися відчуття дежавю. Тобто читаєш – і хочеться з тих новин пошвидше виборсатися. Щось подібне вже було під час минулого Майдану, особливо на його початках та в розповні. Майже суцільний інформнегатив, накладений на сіре довкілля, пронизуване зимними вітрами. Чи не єдине відпруження – сам Майдан, реальний і живий, ті скількись там квадратних метрів столичного середмістя, заповнених людом і перекипом емоцій. Побудеш, походиш по збуреному острівцю і неодмінно відчуєш, як всі негації никнуть у майданному енергетичному полі.
Тепер чомусь здається, що подібним теплим згустком із сьогочасних інформаційних мороків проступають звістки про томос. Все, що з ним пов'язано. Чи майже все. Впираєшся оком у слово "Константинополь" – і якось тепліше стає, ніби солоне босфорське повітря і золото візантійських риз улагіднюють тутешні воздухи. Як і дописи у "Фейсбуку" Євстратія Зорі, архієпископа Чернігівського та Ніжинського, керівника інформаційного відділу Київської патріархії. За спокійною впевненістю якого не лише міць молитви, а й потуга структури. Тієї самої, що за чверть віку розбудував патріарх Філарет, під улюлюкання і в свій бік, і в бік розбудовуваної церкви, під криві посмішки і слабо приховане перешкоджання. Йому багато чого можна закинути, патріарху, чим і не забувають скористатися. Але факт є фактом: кололись українські партії й партійки, зникали часописи й телеканали, хиріли громадські організації й творчі спілки, а суворий святійший у білому куколі, ніби в шоломі, вперто йшов далі й робив свою справу. Не він один, звичайно. Плюс чи не вперше за кілька сторіч для України почали вдало складатися зорі на глобальному політичному небосхилі. Але це все деталі. Головне – результат. Принаймні втаємничені в процес люди говорять сьогодні про томос, а відтак і про автокефалію помісної Української православної церкви як про доконаний факт.
Сприймається це по-різному. Хтось тішиться, хтось під'юджує, мовляв, де ж запропастився той ваш "бродяга томас", хтось плутає його з топосом (а етос – з етносом). Дехто й дражливиться, і то неабияк. Цікаві метаморфози відбуваються з офіційною позицією УПЦ МП. Якщо спочатку там заявляли, що ідея автокефалії закінчиться "великим пшиком", то тепер усе частіше промовляють про "велику кров", повторюючи меседжі з білокам'яної.
А яка кров, якщо її не накликати, звісно? Якщо не страхати колективними "самосожженіямі", як уже встигла зробити одна "ігумєнья" в Одесі? В Україні церква таки не скрєпно-державний корпоратив, і більшість тутешнього люду йде не до хоругв і портретів царя-батюшки, до ушакових з нахімовими (хоч вони й присутні у храмах МП), а таки молитися. Вірячи: "В єдиного Бога, Отця Вседержителя, Творця неба і землі", – як сказано у Символі Віри. Ну і: "В єдину, святу, соборну й апостольську церкву". До якої й долучаємося, ставши самими собою
1 
1
Коментарі