Ексклюзиви
Пʼятниця, 11 травня 2018 16:00
Павло Вольвач
Павло Вольвач
Павло Вольвач

Бранденбурзькі ворота

"Та вже триццять год, як війна кончилась", – кидає бабця, я чую уривок фрази. Баби торгують насінням під чахлими кленами, біля гастроному. Неподалік жовтіє бочка з квасом. Кілька п'ятиповерхівок довкола утворюють подобу двору, там я десь і стою, 11-річний, і прокручую в голові почуте. Мовляв, справді, три десятиліття – майже мезозой.

Поза тим, чи не в кожному під'їзді є хоча б хтось, хто воював. У нашому точно є, дядя Вітя Мартьянов. Вітя якраз вийшов на гастрономський ґанок із підозріло випнутою пазухою і про щось сперечається з гуртом молодиків. Де він і як воював, я не знаю, про війну Вітя особливо не розводиться. Тільки може доклепатися до когось, підпивши: "Ти мнє, мать твою, вот што скажи: для чьо дваццать шестой год под Мєлітополєм палажилі, а?!" Геройські сюжети трапляються хіба в батькових розповідях, та й то пунктиром, але де ті люди, від яких батько цього начувся? За товщею часу – екс-розвідник Павлюченко, батьків колега – старший майстер, що ходив за лінію фронту, повзав із ножем у зубах, а назад тягнув на собі здоровенного фріца-"язика". Там же порипує протезом якийсь наш родич Семен, небачений мною Сьомка, який горів у танку на Курській дузі, та вижив. Там комбат Тищенко. Та багато хто.

У довкіллі війна не відлунює. Дід Жора-Холодильник може прикрикнути за "козлятником": "Ти мене не вчи! Я читирі года з винтовкой шагав", та й по всьому. Бодня з першого під'їзду сидить собі на лавочці, волохатіє грудьми, іноді свариться із зятем. Іван Федорович, той взагалі не воював, був гастарбайтером, як і його жінка, тітка Нінка. "Смершевець горлав: "Ат'єл тут жопу!", а в мені вєсу було 50 кілограм", – звірявся Федорович батьку, озираючись, чи не йде його Ніна, яку він побоювався не менше "смершу". Нінка, між іншим, могла бути парижанкою, як її подруга, що вийшла заміж за француза із сусіднього барака і приїздила недавно з паризьким онуком у гості.

Ага, ще. Іноді через двір ходить "адмірал", дідок у флотському кітелі й картузі з "крабом", весь у ювілейних медальках. Колись ліз "адмірал" в овочевому без черги, огризаючись: "Я Бєрлін брал!" Ну, таке… Може, ще й через те офіціозний фасад життя вилискує пафосом, а на задах, по задвірках уже жовтіють розводи нігілізму. "Я в 43-м ногу потєрял!" – зображував хтось із моїх шкільних приятелів автобусну сценку, хіхікаючи. "А пацан дєду атвічаєт: "Сколько єжжу в 43-м – нагі тваєй нє нахаділ!"

Але це пізніше. За Олексу Береста, що справді підняв прапор над Рейхстагом, довідаюся теж згодом. За Павла Волика і Єременка-Комбата знаю вже: Волик почепив прапор на Бранденбурзькі ворота, першим добіг у бою й прилаштував на подзьобаній осколками колоні. А без Комбата – фігуранта знаменитого фото, без його вилиць і піднятої руки з наганом Друга світова взагалі неповна. Обидва запорожці, до речі, Волик ще й батьків односелець. За ними ворушать головами шість мільйонів українців, бійців діючої армії. Вони мовчать, однак мені здається, що на їхньому мовчазному тлі чиїсь заяви, що, мовляв, виграли б війну й без української участі, витончуються до непристойного писку.

Але це все буде потім. Оптика моя теж зміниться, як і часові перспективи. Тепер розумію: тридцять років – це поряд. Це вчора. І люди найбільшої війни ще цілком реальні, з плоті і крові. Ось і Вітя стоїть на ґанку і раптом котиться сходами, збитий ударом найнахабнішого з гурту. Якась суперечка вийшла. В падінні Вітя прокручується і дві пляшки, що блиснули горличками з-за пазухи, умудряється не розбити. Він несе їх до під'їзду, перепоручає тіткам на лавці і притьмом вертається – розбиратися далі

Зараз ви читаєте новину «Бранденбурзькі ворота». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода