Пʼятниця, 20 лютого 2015 12:30
Павло Вольвач
Павло Вольвач
Павло Вольвач

Білоруський мотив

Мінські перемовини, мінський гамбіт, мінські угоди. Хоч і з нормандським акцентом, але, все-таки – Білорусь. Саме там опосередковано вирішується доля України. Можливо, і світу. Не вперше, до речі, бо перед тим уже були Берестейський мир і Біловезька пуща. Так складається і, може, в цьому є якийсь знак?

Я в Білорусі був усього раз, скраєчку, ще в БССР, про що й свідчив придорожній стовпчик. Якийсь дітвак ходив біля літнього озера в шапці-вушанці. Купатися передумалося, і ми розвернулися з тої глухомані під "Маларитай", як з білоруським акцентом вимовляли російськомовні попутники, підібрані на лісовій дорозі. Ото і всі враження. Хіба уява, накладаючись на картинку, докидає асоціацій. Касіў Ясь канюшину. Скарина-першодрукар. Мулявінські вуса й білий бусол, що все летить над кінематографічним партизанням. Сосни та туман, ага. Плавно, з туману й сосен виринає Бацька, дещо анекдотичний диктатор, який ось уже два десятиліття "пєрєтрахіваєт" кадри, визначаючи, "хто врот, а хто нє врот", і одноосібно рулює всебілоруським радгоспом. Дехто навіть стверджує, що непогано виходить.

Знайома поетеса, з'їздивши в Мінськ, причитала: "Жах! Він забрав приміщення Спілки письменників. Митці без даху над головою!" Жах, думалося мені. Але на запитання: чи бачила жебраків, що гребуться у смітниках, поетеса наморщила носика: не пам'ятає, не бачила, навіть не думала про це. Значить, як в анекдоті: жах, але ж і "не ужас-ужас-ужас!" Зрештою, хай самі розбираються. Ось білоруська мова там уже не звучить навіть у райцентрах, в тій же Малориті, і це теж їхня кам'яна правда. Навіть у багатьох селах. А в столиці, в Мінську, білоруських шкіл аж 2 відсотки. Як на мене, то це сутінки національної ідентичності, майже цвинтар, хоч би які дранікі зі сметаною розкладалися на могильній травичці.

Зрештою, може, білоруськості вже й нема? Крім сосен і туману, лишилася в піснях, у мові блискучої поезії. Того ж Уладзіміра Някляєва, якого колись перекладав, який перекладав мене і давав рекомендацію в ПЕН-клуб. І якого, закривавленого, тягли по снігу з мітингу під час передвиборних президентських перегонів. Різне думається. А ще, іноді, під вечір, непояснимо приходить богдановичівський рядок: "Зорка Венера ўзышла над зямлёю...". І так же непояснимо дає знати, що всі цвинтарні досягнення імперій мало що значать. Нічого не втрачено, доки не втрачено все, за Курціо Малапарте.

А ще вчувається білоруський погляд у наш бік. На наш Майдан. Наші батальйони. На арту (сленгова армійська назва артилерії. – "Країна") й спецназ. На Надю Савченко, в історії якої безпомильно зрозуміло, хто месник-партизан, а хто – каратель. Хтось із сябрів кривиться, хтось байдужий, як водиться, а хтось приміряє це все на себе і, мабуть, щось щемить їм у серці. А мені щемить думка: так, може, в цьому і є якесь призначення України? Одне із. Не надувати імперські щоки, не марити месіанською маячнею про всесвітність і "богоносність". А просто власним прикладом пробудити ревність у народу – ні, не несмишленного – а лишень ще більше, ніж ми, вмурованого в історичну неприсутність. Вирватися звідти, із м'ясом, із кров'ю, як вириваємося зараз, і допомогти сусідам. Самим своїм існуванням. Без зайвих балачок про братство. Що про нього балакати?

Зараз ви читаєте новину «Білоруський мотив». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

1

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода