Добровільний внесок

– Треба ще здати 50 гривень на відділення, – каже молоденька чорнява медсестра, що оформлює мене в кардіологію.

– З якого це дива? У вас є наказ міністра чи головного лікаря?

– Усі здають, – у дівчини на пальцях три золоті каблучки і золотий ланцюжок на шиї.

– Покажіть документ, за яким я зобов'язаний здавати гроші.

Вона мовчки підсовує бланк, на якому надрукована заява на ім'я головлікаря про добровільний внесок. Треба вписати своє прізвище, поставити суму, дату й підпис.

– Це добровільно, а не обов'язково, – зауважую.

Медсестра знизує плечима.

– Поясните це лікарю.

Іду в ординаторську. Кардіолог заповнює історію хвороби, міряє мені тиск, слухає серце. Пише призначення.

– Ми ремонтуємо палати своїми силами, тому збираємо гроші з хворих, – каже, підвівши очі. – Якщо не хочете нам здавати, візьміть у медсестри бланк і заплатіть у лікарняну касу.

Беру папірець із призначенням і йду в аптеку. За ліки викладаю майже 400 гривень.

Коли сиджу біля маніпуляційного кабінету, медсестра оформлює нового пацієнта – 65-річного чоловіка. Каже йому про гроші. Він мовчки виймає 50 гривень.

Доки лікуюся, обходжу всі палати. Ніде не бачу якихось ремонтних робіт. Підраховую: за місяць через відділення проходить приблизно 120 хворих. Якщо з кожного взяти по 50 гривень, то набіжить 6 тисяч.

За 10 днів лікування витрачаю на препарати майже 2 тисячі гривень. Добровільний внесок вирішую не здавати.

– Ну і правильно, – каже вдома дружина. – Ремонт своїми силами легше робити без золотих каблучок на руках.

×