"Мікросни, галюни, і всі радості ночі без сну": рятувальник розповів про пошуки туриста

6

14 січня під час сходження на гору Піп Іван Мармароський загубився 25-річний львів'янин Стефан.

Два дні закарпатські рятувальники прочісували гірську місцевість в хуртовину і 15-градусний мороз. Виявили заблукалого туриста волонтери з добровільного рятувально-пошукового поста у Мармаросах за півкілометра від кордону на румунській стороні. У нього обмороження кінцівок.

Синоптики і ДСНС попередили про снігопади, хуртовини і небезпеку сходження лавин. Турист втратив орієнтир та загубився. Львів'янин сам зателефонував рятувальникам.

Богдан Фаштриха, один із волонтерів рятувально-пошукового поста Marmaros Rescue Hut,

розповів про перебіг подій у Facеbook. Він вирушив на пошуки загубленого разом з Максимом Люльченком.

"Мені зателефонував Олексій Тригуб'як: ситуація наступна, він десь впав (координати є) і в нього болить нога, думаю нічого серйозного, може присідати. Він сидить в наметі і його засипає, вже 2 рази відкопувався, бо не мав чим дихати. Якшо знайдете, забирайте його з відти без снаряги, потім забере. Візьміть йому якісь снігоступи і палки, також ремкомплект для ноги( еластичний бинт, шину тощо).

Знайшли туриста за світлом його ліхтарика вже без намета, він важко пересувався.

"Знаходимо змерзле тіло, яке своїми руками в шкарпетках горне сніг, пробуючи в ньому переміщатися. За плечима камуфляжний рюкзак, на рюкзаку бовтається ще купа всякої дичі, наприклад саперна лопата. Перша реакція: "О, люди! Давно так людей не бачив, 5 днів". Далі він радий нас бачити, а ми зацікавлені скоріше витягнути усі наші задниці з цього снігового та гірського полону. Просимо витрусити зайве з наплічника, але він усе одно лишається важким. Потерпілий просить заночувати в колибах неподалік (його туди відправили рятувальники), але ми розуміємо, що повноцінно зігрітися та відпочити там не вийде, та й видно обморожені пальці на руках, які скоріше просяться до опікового відділення доброї лікарні, тому вирішуємо йти вже. Макс забирає наплічник Стефана, а я несу свій ззаду, а спереду чіпляю Максовий. Далі я пробиваю стежку, Макс її трамбує, а Стефан одразу за ним йде по пробитому, але він надто знесилений і втомлений, щоб тримати хоч якийсь темп. На підйомі дізнаємося, що хлопець уже дев'ятий день гуляє, а як показав подальший огляд пальців ніг (уже в притулку), обмерзав він уже десь другу добу. Після порції харчів і чаю іде бадьоріше, але увесь час меле якусь маячню, видно, щоб самоідентифікувати себе живим поруч з цими двома маніяками-рятівниками. 6-7 ранку 15.01 було часом, коли було найскладніше, - мікросни, галюни, і всі радості ночі без сну давалися взнаки. Ще й підйом на хребет у цьому темпі здався вічним. Стефанові з кожною годиною ставало все важче йти, він регулярно засинав, тож місцями він тримався за лямки наших рюкзаків або ж просто за плечі, йому так ставало легше, мабуть", - згадує Богдан.

"Підйом до Попівана виявився найзлішим і найзатяжнішим, в одному місці ми втратили біля 40 хвилин, бо видимість була такою поганою, а втома відчутною. Нарешті, добираємось на вершину, тут дуже холодно і неприємно, вітер переконливо заставляє одягнути маску, а температура дозволяє знятій рукавиці замерзати за 5 секунд, але зовсім близько наша висота 1927, звідки ми плануємо спускати Стефана удвох в ак'ї", - пригадує Богдан.

"Удвох везти 100кг потерпілого та його багажу в ак'ї - сумнівне задоволення, та й туман зі свідомістю підкидають сюрпризи - то поле їде, то ми стоїмо, то ак'я зненацька по ребрах прилітає. Спускаємо на сорокаметровій мотузці, чергуючись, процес іде досить швидко, але я помічаю, що нас потихеньку накриває вечір. До притулку прибули о 21:30. Проводимо огляд Стефанових кінцівок, - йому треба негайно в опікове відділення, але транспортувати далі вже - теж не варіант. На зв'язок виходять ДСНСники, повідомляють, що виходять до нас на "Богуні" в складі 10 осіб. Пригрівшись у кріслі біля пічки, я засинаю, а вранці дізнаюся, що прибули вони в районі 3 ранку", - розповідає Богдан.

"Розумію, що мене добряче потрясла емоційно ця виправа", - зізнається Богдан, - "я відверто боявся, що у якийсь момент Штефко просто ляже і скаже "все". І ми нічого більше не вдіємо. Але він справився, вигріб і вижив. На повному серйозі ми пояснили йому, що його життя в основному у його руках, і матиме воно продовження чи ні, вирішувати йому. Мені було страшно тієї ночі, бо розумів, що ми можемо спізнитися або знайти Стефана уже не в стані ходити. Якби він таки добрався до колиб, то заснувши в такому стані замерз би, а не заснути в нього шансів не було".

×