Як наші Берлін брали

- Допоможи терміново, - подруга дзвонить із Парижа.

Я ціпенію й тамую подих. Уявляю найгірше.

- Можеш знайти адресу Ейфелевої вежі? - питає Альона. - У телефоні зламався навігатор.

- Йой! - виривається в мене. - А ти не можеш підняти голову від свого мобільника?

- Піднімала -  не видно, - серйозно відповідає подруга.

- Вилізь на дерево чи хоча би на стовпа, - регочу я.

Альона знає кілька іноземних мов, об'їздила півсвіту, технічно підкута, однак, виявилася безпорадною в банальній життєвій ситуації.

Сталося диво - путівок дали дві

Я одразу згадала історію, яку любить розповідати моя мама. У 1970-х вона потрапила до Німецької Демократичної Республіки. Путівку вибивала бухгалтерка нашої сільради - Бармачка. Однак сталося диво - путівок дали дві.

Бармачку цікавило одне - у Берліні служив її син. Перед поїздкою вона зібрала йому чималу "передачу". Маму запросила більше з потреби в "тягловій силі".

Вільного часу в Берліні було півдня - екскурсовод сказала, де чекатиме групу, а сама побігла з торбами збувати товар із Союзу. Мама з Бармачкою лишилися посеред невідомої площі. Адреси військової частини не мали, з німецької мови знали хіба "хенде хох!". І ось вони сіли в перший-ліпший автобус.

- Ми з Бармачкою - а навколо німці, - зі сміхом згадує мама. - Як на війні.

А наші, відомо, не здаються. Тож почали ходити автобусом, допитуватися в пасажирів: "Русіш солдат? Русіш солдат?".

Німці мовчки витріщалися, коли один раптом каже:

Ya, ya! - і показує, що треба виходити.

Він пересадив маму з Бармачкою в інший автобус і пояснив водієві, де їх висадити. За півгодини Бармачка обіймала свого сина.

×