– 78 рублів, – меланхолійно зітхає мама.

– Може, ще й 1978 рік?

– Ну, десь так, – відповідає.

Це я вдягла мамину сукню на цвинтар: ідемо фарбувати хрести на могилах родичів. Сукня темно-синя з червоними квітками. По коліна, на грудях – планка на ґудзиках. А найцінніше в цій ретрусі, що пошита з кримплену – модного колись матеріалу.

Мама розповідає історію про дівчину з їхнього села, яку в 1970-х послали в Польщу на пісенний конкурс. Сказали взяти три пари взуття. А в кого було таке багатство? Довелося докуповувати. А ще в жодному разі не брати кримпленових суконь, бо там із них шиють чохли для машин. У нас це було незрозуміло. Тканину рекламували як таку, що не мнеться, легко переться, приємна на дотик і всяке таке.

– Вона пропускає повітря? – спитала маму.

– Ну… не дуже.

Оце "не дуже" було таке дуже, що за годину я мало не зомліла від задухи. А вертатися перевдягатися – пів години. Я фарбувала хрести, видудливши пляшку води і хекаючи, як пес у спеку. Дорогою додому мріяла про хебешну футболку і вперше подумала, що не хотіла б народитися на 20 років раніше і кайфувати в 1970-х, музику і стиль життя яких так люблю.

– Божечки, як ви жили без дезодорантів, прокладок, серветок і з неголеними ногами? – питаю маму.

– Та нормально, – відповідає. – Під сукнею ще й комбінацію синтетичну носили

×