Цей голубоокий світлочубий хлопчина заволодів моїми думками та снами. Через нього мої нерви, як натягнута струна.

– Колю-ю! – кричу всоте за день.

Його ім'я вирізняється серед популярних за нинішньою модою – Натан, Лука, Ернест, Платон.

Кілька місяців тому я влаштувалася помічником учителя у приватній школі. Тут батьки платять у середньому 20 тис. грн за місяць.

Захотілося спробувати чогось нового. Аж тут пропозиція, а диплом учительки маю. І понеслося. Робота з 8:00 до 19:00. Приходжу додому й падаю в ліжко. Зарплати ще не дали, а гроші ношу остеопату вправляти спину, бо не витримує ритму й навантаження.

За кілька тижнів зауважила, що з радостей – пара дитячих жартів за день. Решта – одноманітна, нетворча і втомлива праця. Діти чотири рази їдять, двічі гуляють на вулиці. Треба їх постійно пильнувати:

– Мая, злізь із каруселі, тебе ж нудить від швидкості.

– Сашко, не стрибай із гойдалки.

– Юро, чому Каміла плаче? Вона перша тебе вдарила? Справді?

На уроках – дивитися за гальоркою з двієчниками:

– Відкрий зошит, вправа така, віддай іграшку, дивися на дошку.

За півтора місяці – карантин. Школу закривають і мене переводять у садок цієї ж компанії – у групу дітей від 2 до 5 років. Поки менших треба садити на унітаз і вкладати спати, старші вбивають одне одного.

Там я і зустріла Колю – дитину без гальм. Лупцює всіх і обзиває какашками. Шлях до мого нервового зриву значно коротшає, коли він пхає 3-річну дівчинку з 2-метрової гірки.

– Было так смешно, как она падала, – регоче.

Батьки Колі дивуються:

– Удома він – золота дитина.

Але мені вже байдуже. Вчора написала заяву. У школі можуть працювати лише святі. Я не така.

×