Черга нагадувала дракона. Хвіст закрутився за будівлю метрів на 200, а ширина - чоловік на п'ять. Я остовпіла. Зрештою, це ж не Мавзолей, а музей. Хай навіть і хороший.

- Ай, лучше Дали нет! - двоє чоловіків приєднуються до черги.

Он воно що! Мені не пощастило. Буваю в Москві раз на сто років. Вирішила побалувати себе відвідинами музею ім. Пушкіна. 3 години до закриття мало б вистачити на улюблених ренесансних і барокових майстрів. Але саме зараз тут відкриття виставки Сальвадора Далі.

Розвідую, що стояти треба не менше, як півтори години. Прошу сусідів, щоб дозволили відлучитися у другий відділ музею поряд - на експозицію імпресіоністів. Часу обмаль, тому залами бігаю як ошпарена. Полотна ван Ґоґа, Гогена, Моне, Сіслея пролітають, мов картинки у вікні поїзда. Біля "Оголеної" Ренуара і "Блакитних танцівниць" Деґа зупиняюся на кілька хвилин.

Говорят, у нее были красивые глаза

А тут і черга моя підійшла. Роздивляюся картини XVI-XVIII століть. У залах відвідувачів майже нема - всі біля Далі. Я залишаю на нього останні 15 хвилин.

- За что он любил свою Галу? - перешіптуються дві жінки.

- Говорят, у нее были красивые глаза.

- Посмотри, обыкновенные поросячие глазки.

- Я ничего не понимаю, - схиляється жінка до чоловікового плеча. - Но сфотографируй меня еще здесь.

Мені стає легше - не тільки я не розумію сюрреалізму Далі. На виході із залу читаю його цитату про самого себе: "Люди згорають від бажання дізнатися, у чому ж таємниця методу, завдяки якому мені вдалося досягти успіхів. Це логічна систематизація божевільних явищ з метою надати творчого характеру моїм небезпечним нав'язливим ідеям".

Повертаюся до копії "Давида" Мікеланджело. Він випростався у холі на весь свій 5-метровий зріст. Далі називає Мікеланджело своїм кумиром. І тут я його розумію.

×