Не можу пробачити

Знайома тітка Наталія опублікувала в соцмережах фото зі святкування 60-річчя. Але на жодній зі світлин не видно її молодшої доньки.

– Настя не змогла прийти, бо зайнята по роботі. У неї ні вихідних, ні прохідних, – виправдалася ювілярка.

Анастасія працює в державній установі. Нещодавно зустріла її під час обідньої перерви в салоні краси.

– Домовилися з напарницею, що підмінить мене. Відвідувачів небагато, всі бояться зайвий раз виходити з дому через коронавірус, – пояснює.

Питаю, чому не прийшла до матері на свято.

– Із нею вже рік не розмовляю, – відповідає. – Мені пропонували роботу в Німеччині із зарплатою вдесятеро більшою, ніж маю тут. Три місяці робиш – і стільки ж удома. Просила маму, щоб подивилася за сином. Вона відмовилася. Мовляв, має проблеми з тиском. Не можу пробачити. Хіба так чинить рідна бабуся?

Згадую друга дитинства Петра, з яким жили на одній вулиці. Він постійно ходив із молодшим братом Гришею, в якого був синдром Дауна. Коли ми всі говорили суржиком, Петро балакав гарною українською. Це дивувало, бо його прабаба була російськомовна та скандальна. Під час сварки з сусідами завжди наголошувала:

– Я не кацапка, а коренная москвичка, дворянского рода. Вы все мне даже в подметки не годитесь!

Зараз Петро має успішний бізнес у столиці. Часто приїздить до батьків і брата. Якось згадав про дитинство.

– Принципово розмовляв українською через злість на прабабу, – каже. – Вона ніяк не могла змиритися, що в її роду родилася дитина з інвалідністю. Не сприймала ні брата, ні мене. Ніколи з нами не розмовляла. Коли проходили повз, завжди бубоніла: "Ходят тут уроды недоразвитые". А недавно її зрозумів. Ви­явилося, у 24 роки вона залишилася вдовою з двома малими дітьми. Майже 70 років прожила в чужій країні, з чужою мовою і культурою. Не хотіла адаптовуватися до оточення, а воно не приймало її інакшості. Пробачив і поставив на її могилі пам'ятник.

×