Моєму діду Миколі – 85. Він – дитина війни. Коли наше місто було під окупацією німців, йому було 5 років. Розповідав, що навіть малим хотів воювати проти загарбників. Якось підкрався до німецького солдата ззаду й вихопив пістолет із кобури.
– Мене впіймали й так висікли, що місяць не міг підвестися, – каже. – Я вижив на зло ворогам і виріс крепким, як обценьки.
Скільки пам'ятаю, дід завжди у праці й завжди бореться за життя. У похилому віці переніс три операції на серці, вилікувався від онкології.
А недавно в діда Миколи народився четвертий правнук. Сестра дізналася про вагітність перед великою війною. Хотіла поділитися радісною звісткою з чоловіком у країні біля моря, куди вони збиралися на відпочинок. Та за кілька днів яскраві речі у валізі змінилися на теплі й темні, й та стала називатися тривожною. У липні у квартирі сестри у Вінниці від вибухової хвилі вилетіли вікна. Від стресу вона деякий час не могла підвестися з ліжка. А в день пологів у жовтні раз у раз лунала повітряна тривога. Тепер дід Микола каже, що всі його правнуки, особливо наймолодший, виростуть крепкими, як обценьки.
У класі мого сина з'явився новенький Сашко. Із Бахмута. На онлайн-уроках завжди мовчить. А після заняття єдиний каже: "Дякую за навчання". Коли починається повітряна тривога й учителі просять дітей пройти в безпечні місця, лише Сашко пише у вайбер-групу: "Дякую за турботу". Думаю, він теж "крепкий, як обценьки".
5 
1
Коментарі