У Петриківському обласному будинку для престарілих під Тернополем щороку більшає мешканців, утримання яких оплачують діти. Здебільшого, це батьки заробітчан. Директору закладу Степанові Глушку, 53 роки, щодня телефонують та цікавляться, як оформити сюди літніх родичів.
— На державне утримання оформляємо людей похилого віку, які потребують медичної допомоги і не мають працездатних близьких. Найчастіше опиняються тут, бо повмирали рідні. Потрапляють алкоголіки, бомжі, які колись залишили своїх дітей. Це переважно чоловіки. А ще ті, хто переписав свою квартиру чужим людям або далеким родичам, — розповідає Глушко. — Якщо є вільні місця, то приймаємо й тих, у кого є діти чи рідні, за умови стовідсоткового відшкодування витрат на їхнє утримання.
Геріатричний будинок працює з 1976 року. Сьогодні тут живуть 180 людей 70–80-річного віку. 22 — на платному відділенні.
— Зараз підопічних менше, — каже директор. — Після Великодня пороз"їжджалися до родичів. А з настанням холодів — прибуде.
Місяць перебування у будинку для престарілих на платному відділенні коштує 1700 грн.
Тут живуть 180 людей. 22 — на платному відділенні
— Люди, які оформляють батьків чи родичів, перед тим як платити в касі, йдуть до мене, — розповідає головний бухгалтер закладу Катерина Єднак, 33 роки. — Якось три сестри привезли хвору маму. Переживали, плакали, казали, що односельці їх засуджують. Людям треба цивілізованіше підходити до таких ситуацій, вважати, що це як лікарня.
Платні кімнати розміщені на першому поверсі. На дверях таблички з прізвищем та ім"ям мешканців. Живуть по одному-двоє.
— Декого п"ять-шість разів переселяємо, — каже директор. — У кожного свій характер. Іноді їх, як дітей, треба мирити.
74-річна Алла Рижова в інтернаті третій рік. Син і донька працюють в Італії. Жінка живе у кімнаті сама. У неї є телевізор, шафа, холодильник. На ліжку дрімає сіра кішка.
— Я підібрала її на вулиці, — розповідає. — Спочатку забороняли. Але я так просила, що директор дозволив за умови, що не випускатиму її в коридор. Надвір Муся вистрибує через вікно.
Алла Рижова родом із Тверської області Росії. До Тернополя приїхала 1959 року. Працювала слюсарем на заводі "Ватра". Отримує 1230 грн пенсії. Щомісяця до неї навідуються онуки і правнуки.
— Хочеться додому, — говорить. — Але квартири нема. Я розлучилася з першим чоловіком у 1962-му й поїхала в Донецьк. Вийшла там заміж вдруге. З новим чоловіком прожила 20 років. Коли він помер, діти приїхали за мною, а квартиру продали.
Жінка вимикає радіоприймач. На столі целофановий пакет із пластиковим посудом.
— 28 червня у мене був день народження. — ділиться. — Скоро, напевне, на той світ піду. Спина болить, ноги погано ходять. Але треба кріпитися. От, бачите, тарілочки купила, виделочки, стаканчики. Гості до мене прийдуть. Внуки будуть, кума обіцяла приїхати.
Не усі постояльці хочуть розповідати про себе, дехто замкнувся. Всі сумують за рідними.
— Син із невісткою в Іспанії, — розповідає 82-річна Марія з Бучацького району. — а племінникам не до мене. Вже краще тут бути, ніж хтось скоса дивитиметься. Сама попросила сина, щоб мене тут оформив. Він спочатку не хотів, але я настояла. Розумію молодих, їх нічого в Україні не тримає. Якби у нашій державі можна було нормально заробити, то і я на старість була б коло дітей. А так навряд чи вони повернуться.
Директор інтернату каже, що багатьом мешканцям на свята з-за кордону шлють подарунки:
— Одному постійно передають солодощі з Німеччини, іншій щомісяця з Канади висилають ліки. Ми намагаємося створити такі умови, як удома, дотримуємося усіх традицій. На Різдво готуємо 12 страв, на Великдень печемо паски. Подібного в Україні нема. Недавно до нас приїжджали колеги з Київської області, переймати досвід.
Будинок для престарілих має власне господарство. На 4 га поля засівають гречку та ячмінь. Тримають пасіку.
— Маємо свої артезіанські свердловини, — додає Степан Глушко. — Плануємо котел на твердому паливі встановити, реконструювати старе приміщення, добудувати ще один корпус. Уже виробляємо технічну документацію.
3 
1
Коментарі