Закрити єдину комунальну книгарню планують у Дрогобичі. Вона працює з 1965 року на розі вул. Мазепи і пл. Театральної, за 100 м від міської ратуші. Біля розтрісканих сходів обшарпаної будівлі пенсіонерка у картатій хустці й жовтому жилеті вичищає ножем траву, яка проросла між тріщинами тротуару. Поряд спить великий рудий пес.
— Півжиття на тому участку роблю комунальником, — 67-річна Марія Іванівна не підводить голови. — Завжди в ту книгарню стадом ходили. Он я собі перед постом купила книжечку "Хресна Дорога", дочці за "двадцятку" взяла рецепти в піст. Тут і ціни нормальні, і продавці привітні. Якби не той колектив, книгарню би давно розтягнули. Бо той магазин — золоте дно. Що з нього тільки не хотіли зробити. І магазин канцтоварів, і банк, і ресторан, і сільзавод. Отак відбере який чиновник, поділить, пороздає в оренду та й буде жити припєваючи.
Старі скляні вікна та двері книгарні обклеєні рекламними плакатами і фотографіями фотосалону, розташованого поряд. У просторому приміщенні книгарні темно й прохолодно. На підлозі сіра гранітна плитка. Дерев'яні стелажі, збиті з ДСП, стоять літерою "г" уздовж стін. Посередині на тумбах вазони.
Продавець 60-річна Віра Дрозд у коричневому халаті поверх светра, з хімічною завивкою, показує трьом полякам — двом сивим чоловікам і жінці в окулярах — карти Дрогобича. Розгортає на прилавку трохи більшу за 12 грн і меншу за 9 грн. Ті довго вагаються, перешіптуються між собою. Виходять ні з чим.
— У нас зараз повна глуш, — говорить Віра Михайлівна. — Були Великодні свята, ше якісь відкритки йшли, — показує на дерев'яні стенди біля вікна. Вони до самого верху закладені листівками. Коштують від 2,5 до 10 грн. — Піст закінчився — почали весільні кошички для тортів скупляти. Хто зара бере книжки, раді Бога. У вихідні переважно туристи-поляки заходять, просять краєзнавчі видання, карти. Поряд — Трускавець, курортники приїжджають зі Східної України, у них дуже мало україномовної літератури. Колись школи, садочки по перерахунках брали підручники, у студентів не було інтернету. Ми мали і премію, і 13-у зарплату. А тепер що? 1200 гривень мінімалка, тим і тішишся. За кусок хліба тримаємося, бо роки тутка відробили.
До книгарні заходить місцевий 23-річний Олег Мащенко з рюкзаком на плечах. Прямує до стелажа з прозою.
— Дівчина щось попросила їй купити почитати сучасного. Може, Роздобудько маєте або Костенко? — каже здалеку продавщиці. Та стенає плечима.
— Є Віра Вовк, Єва Гата, Леся Романчук, Ганна Медвідь. Їхні романи жінки полюбляють. Он новинка "Місто карликів-4" Лесі Романчук — для тих, хто любить фантастику, — дістає яскраво-оранжеву книжку в м'якій палітурці з третьої полиці. Ззаду на червоному ціннику від руки написано "25 гривень".
Олег витягає гроші із задньої кишені джинсів, покупку кидає в рюкзак.
Колишня директор книгарні 66-річна Любов Смиш сидить у маленькому кабінеті. Очі підмальовані яскраво-синіми тінями. Комп'ютера немає. Її посаду скоротили понад місяць тому.
— Збиралась якраз додому, отак деколи приходжу дівчатам шось помогти, — ставить квітчастий кульок на полицю. — 26 березня пішла на лікарняний, бо мала бронхіт страшний. А вони мене за той час з пляжа вон. Переказали бухгалтером, шо в мене контракт закінчується і продовжувати його не збираються. Ми не є такі зацофані жінки, кодекс підняли — мене як мінімум мали за місяць часу попередити, як звільняти.
Вмикає в розетку синій електрочайник. Причиняє двері.
— Півтора місяця у нас узагалі директора нема, — важко сідає на крісло. — Податки треба платити, нема кому розписатися. Дзвонять постачальники і питають, що в нас таке. Не хочуть співпрацювати. Ми маємо до 200 тисяч примірників книжок. Новинки зара не привозимо, бо не знаєм, чи далі будем існувати. Влада нас хоче довести до ручки, так само продати, як ресторан "Берізка". Боїмося, що вранці прийдем, а замки будуть поміняні.
Любов Миколаївна затуляє обличчя, вибігає з кабінету. Заходить бухгалтер Ірина Теодорівна, 65 років:
— Хочемо усім колективом приватизувати приміщення. 237 квадратних метрів нам оцінили у 711 тисяч гривень.
— У газеті написали, шо я взагалі з якоюсь бандою зв'язана і рейдерським шляхом хтіла захопити магазин, — за хвилину повертається Любов Миколаївна, втирає сльози долонею. — Цим колективом — четверо продавців, я і бухгалтер — працюємо понад 30 років. Могли давно все по кусках повипродувати. Прибутку в нас 1800 гривень на рік, бо решта грошей ідуть на оплату оренди і компослуг. Опалення міняли за свої гроші, лічильники за свої. Он стелажі син збив сам. А скільки раз нас затоплювали жильці зверху! Там живе жінка-п'яничка, що з неї візьмеш? Її чоловік пішов із нами на мирову. Щось трохи сушив книжки, трохи уціняли.
О 13.00 продавці зачиняють книгарню. Ідуть додому на обід, живуть недалеко. Робочий день триває до 18.00.
— Ще як прийде з десяток чоловік, то буде добре, — Любов Смиш повертає в бік Ринку.
3 
1
Коментарі