"Поховання в землі — достойний фінал, а кремація — насильство над тілом"

 

"На Галичині у святковий кошик кладуть усе — і паску, і яйця, і ковбасу, і шинку. На Східній Україні цього немає. Тільки паска та яйце. І це правильно. Не можна нести в храм м"ясо, коли лежить плащаниця", — каже 61-річний Павло Кочкодан, священик православної церкви Покрови Богородиці Київського патріархату у Львові.

Львів"яни вірять, що отець володіє даром зцілювати душу. У біді приходять до нього за благословенням.

Отче, як ви готуєтеся до Великодня?

— Посповідався. Ми, священики, перед Великоднем сповідаємося в найстаршого з наших отців. А як хочемо протягом року — то один в одного. У нас тут у церкві три священики, — отець проводить до собору Покрови Богородиці. Храм височіє на невеликому пагорбі на вул. Саксаганського. — У день Великодня відправа розпочнеться опівночі — і далі до дев"ятої ранку. Я цього року правитиму з 12-ї до третьої ночі. Потім прийду додому подрімаю до 9.00, і будем розговлятися. Дружина та діти поїдуть у село Великі Дідушичі Стрийського району, звідки я родом. Узагалі великодня літургія має розпочинатися вдосвіта, як тільки сіріє. Година четверта. Бо сказано, що жінки йшли з миром до гробу Ісуса вдосвіта. У давній українській традиції так і було. Пам"ятаю, семилітнім хлопчиком мати брала мене за руку, в іншу — великодній кошик, і ми йшли до церкви. А потім виходиш на вулицю — і сонце зійшло. Як символ, що Христос воскрес.

Паски святити краще вдосвіта на Великдень чи в суботу?

— Звичайно, краще, щоб паска святилася вже під піснеспіви "Христос воскрес". У суботу таких пісень ще не співають. Тому в селах люди хай несуть-таки кошики вдосвіта. У місті, звичайно, посвятити кошечки такій силі народу в неділю ми б не дали ради.

У суботу ще строгий піст?

— Я знав бабцю, яка щороку останній раз їла в Чистий четвер перед покладанням плащаниці — і не вкушала нічого в п"ятницю і суботу. Аж у неділю розговлялася паскою та яйцем. Прожила 94 роки. Та справа не в їжі. Як мене питають, що можна їсти, я завжди відповідаю: не їжте один одного. І не пийте крові один одного.

Після Великодня ходимо на гроби наших родичів. Чому така традиція?

— Це називається радониця. Означає — радість нести. Ми несемо нашим померлим радість, що Христос воскрес. У цей час разом святкують церква воююча — на землі, і церква торжествуюча — на небі. Йдемо до гробів людей, яких ми любили. А любов не вмирає.

Не їжте один одного. І не пийте крові один одного

У Львові планують збудувати крематорій. Інакше під цвинтар доведеться віддати 180 гектарів землі. Представники духовенства проти. Чому?

— Церква висловлює повагу до людського тіла як вмістилища духу. Протягом життя над тілом здійснюють священні ритуали — хрещення, миропомазання. Поховання в землі — достойний фінал, а кремація — насильство над тілом. Уявіть собі, скільки ми би втратили, якби спалили всіх святих, що спочивають у Києво-Печерській лаврі.

Хоча для Господа значення не має, спалене було тіло, чи ні. Він воскресить усіх, навіть із маленької пилинки.

Є версії, що душа після смерті летить довгим коридором, бачить незвичайне світло, має неземні відчуття. Також перед кінцем за секунди ще раз переглядає все прожите. Як церква це пояснює?

— Церква не заперечує дослідження науковців і свідчень тих людей, що пережили клінічну смерть. Це ще раз доводить, що кінця немає. На тому світі нас чекає вічне життя. Але там зовсім інший вимір, уже відсутні поняття часу, відстані, простору. Апостол Павло каже, що "і око того не бачило, і вухо не чуло, що Господь приготував для тих, хто любить його". І людина, яка побачила цей стан блаженства, уже тяготиться земним життям. Душі в час клінічної смерті не хочуть вертатися на землю. Тут наука і релігія сходяться.

Що робитиме людина у вічності: ми зможемо і далі навчатися чогось, чимось займатися?

— Ні, усі наші здобутки на Землі. Душа заспокоїться лицезрінням Божої слави в Господі.

×