"Ну що, хлопці, ніби все готово. Почнемо, з Богом", — хреститься 57-річний Степан Балака — житель села Текля Старовижівського району Волині. Дядько прямує до саморобної печі серед лісової галявини. Тут він без жодних спеціальних інструментів виливає з алюмінію чавунці для приготування їжі.
Те саме вміють робити більшість чоловіків у селі. Міні-ливарні поліщуків розмістилися в гущавині, подалі від стороннього ока. Відтак ліс навколо села нагадує маленький індустріальний полігон. За своє ремесло селяни беруться за тиждень-два до Трійці — коли земля після весни добре просихає і з неї вже можна робити ливарні форми.
— Колись багато хто в Теклі мав своє діло — виливали глеки на продаж. А нині невигідно стало. Метал дуже дорогий, — веде просікою селянин, притримуючи рукою вицвілий картуз. — За "совєтів" кіло "алюміні" можна було купити за 20 копійок. А сьогодні грошей не напасешся.
Капосний кашкет нервує чоловіка. Постійно сповзає на єдине зряче око. Друге років з десять тому випалив киплячим алюмінієм на своєму "заводі".
— Метал розплавлений бризнув, — показує пальцем. — Попав на сиру землю і стрельнув мені в око.
Нарешті дісталися місця. Захеканий провідник лагідно поплескує кілька цеглин на землі. Оце і є "заводські цехи" — почорніле коло від вогнища і дерев"яний столик поруч. Під сосною накрита поліетиленовою плівкою кучугура сухих дров. На столі під кришкою захована земля для ливарних форм.
— Без доброї землі нічого не буде. Вона тримає форму. Має бути дуже дрібною, — узявся перетирати ґрунт майстер.
Виявляється, землю обов"язково треба добряче перемісити з глиною — щоб не розсипалася. Місцеві хазяї довго не могли знайти підходящого держкого ґрунту. Їздили за ним аж за 20 кілометрів. Із часом придатну землю таки знайшли за 5 км від села.
Степан перебирає зібрані дрова. Розтоплює саморобну піч. Казаном для перетоплення металу слугує колишня поїлка для худоби. До неї дід кинув кавалок алюмінієвої автозапчастини й поставив посудину на багаття. Температура має сягнути 800°С. Лише тоді "алюмінь" почне топитися.
Формою для майбутнього виробу є звичайний заводський казанок. Утрамбована в дерев"яному ящику земля ідеально повторює його контури. Поки в казані розтоплюється "срібло", Степан згадує минуле.
Попав на сиру землю і стрельнув мені в око
— Почав лити "алюмінь" ще малим хлопцем. Першим ділом зробив ложку. Ото радості було! — теребить руками. — А взагалі-то в Теклі лити почали відразу по війні. Кажуть, сім"я Каплунів була першою. На війні десь в Австрії уздріли, як ллють метали, й приловчилися самі.
У повоєння посуд був дефіцитом. Навкруги лежало багато побитої військової техніки. Відтак винахідливі селяни заходилися виливати з алюмінієвих деталей чавунці, каструлі, пательні, ложки, виделки. З часом відновилося промислове виробництво посуду й підпільні ливарні закрилися. Згадали про них лише у перебудовні 90-ті, коли прилавки магазинів знову спорожніли. Лісові міні-заводи давали якийсь гріш на прожиття.
Степан "заснував" свою ливарню, коли його, слюсаря тутешнього керамічного заводу, скоротили. На подвір"ї збанкрутілого колгоспу алюмінію вистачало. Почав робити товар на продаж. Покупці за посудом у чергу ставали. Особливо цінувалися гусятниці. А потому все завмерло. Кустарі не змогли конкурувати з дешевим виробами сучасних заводів.
Минула година. Раптом дядько Степан йойкає, похапцем обтирає руки об светр.
— А бодай його! "Алюмінь" уже вариться! — аж крякнув з пересердя. У казанку сріблястими хвилями перекочувався рідкий метал.
Майстер заходився заливати срібну розпечену рідину до земляної форми. Метал застиг через півгодини. "Сталевар" обережно вийняв з форми новий чавунець. Покрутив у руках.
— Хороший вийшов. Напильником раз-два пройтися — і готово, — прицмокнув від задоволення.
— А чому завод поставили в лісі, а не біля хати? — запитую в розімлілого від щастя дядька Степана.
Той зиркнув з-під лоба на нетямущого журналіста.
— На просторі лучче, подалі від лихого ока, — пояснив. — Особливо від жіночого.
Ливарним ремеслом займаються тільки чоловіки. Та й чужинцям дорога на підпільні ливарні теж заказана. Однак для нас Степан Балака зробив виняток. Сказав лише:
— Показав, бо хочу, щоб городські знали, як селяни на Поліссі виживають?
1 
1
Коментарі