"Дружині відверто сказав: я націоналіст, - буде важко" - Степан Хмара

У нашу хату часто заходили партизани. Бо ми були дуже надійна родина. Хлопці знали, що у нас можна врятуватися в будь-яку пору дня і ночі. Я чув їх розмови. Вночі прикидався, що сплю, але ніколи не спав.

Кожен день під стресом доводилося жити.

У 1940 році мені минуло три роки. В селі стояла застава військ НКВД. До нас час від часу заходив офіцер-енкаведист, дуже приємна людина — українською зо мною говорив, пісеньки мені співав, казочки розповідав, дешевими цукерками пригощав, цукром, порубаним кавалками. А мама перед тим мені сказала: "Нічого тому "совєту" не говори". Я його слухав, брав ті цукерки, але мовчав. З сусідньої хати хлопець був у підпіллі. Коли батьки пішли поратись з худобою, енкаведист взяв мне на руки і підніс до вікна, показує на сусідські вікна і питає: "А той дядя приходить?" Думав, що я скажу. А я був як глухонімий.

Батьки були дуже віруючі. Мама до школи не ходила, але знала Святе Письмо, напевно, напам'ять. Могла дискутувати зі священиками. Батько співав у церковному хорі, мав красивий вироблений бас-баритон. У нас рід амбітний. Мій дідо ще за Австрії був 25 років сільським старостою, війтом. Залишив по собі красиву пам'ятку — збудовану церкву.

Батьки дали мені хорошу генетику і виховали загострене відчуття справедливості.

Я бачив від батьків справжню людяність. Останнім ділилися з партизанами.

1946-47 роки були надзвичайно важкі — на Центральній і Східній Україні був величезний голод. Богу дякувати, що були відкриті двері до Західної України, яка ще не була колективізована. Хоч люди не жили багато, але все-таки вони мали хліб. І тому наша хата не зачинялася — до нас приходити селяни зі сходу. Мати відміряла заздалегідь: пшениці, квасолі, щоб усім вистачило. Люди приходили з дітьми. Поїла їх молочком і давала на дорогу.

В нашій пресі другий голодомор дуже слабо висвітлений. За оцінками, до мільйона людей тоді померло. Це вражаюча цифра. Люди їхали на Західну Україну навіть на дахах вагонів поїздів. Їх з тих дахів стягували гаками. Відбирали мішечки з їжею, які люди везли з собою назад.

Раз на уроці в школі вчителька, підійшла до вікна і заціпеніла з напіввідкритим ротом. Стала як кам'яна. Ми, діти, як горобці, всі повискакували на підвіконня. Побачили страшну картину: на подвірї шкільному біля сарайчика, де дрова складали, лежали нарухомо троє мужчин. Поряд була цегла для ремонту школи. Солдати брали ту цеглу і розбивали чоловікам голови. Як потім виявилося, то були три підпільники. Один з них був батьком моєї однокласниці: у його оселі застукали тих двох партизанів і вбивали разом з ними. То була жахлива картина. Вони вже були в коматозному стані, лежали нерухомі. Їх навіть не дострілювали, а от так садистськи добивали. Це був шок.

Багато подібних картин з дитинства виробили в мені вічний імунітет проти наших ворогів. З радянським режимом і московитами не могло бути в мене ніякої спільної мови. Москалів ненавиджу. Вони були, є і ще довго будуть нашими ворогами, поки існуватиме Російська імперія.

У нашому селі двічі були бої партизанів з енкаведистами. Всім було зрозуміло, що партизани не вистоять. Раз красивий молодий повстанець у нашій хаті сказав батькам: "Ми розуміємо, що всі загинем. Ми зараз цю війну не виграєм. Але ми не можемо не воювати. Ми мусимо. Така наша доля. І на нашому прикладі будуть виховуватись наступні покоління". Це через мої вуха увійшло в мою свідомість дитячу. Дитинство моє було особливе. Я задумався — а як так робити, щоб перемогти?

 

І це був головний мотив вчитися добре. Знав: ми мусим перемогти, своїми знаннями, розумом. І я добре вчився, і в школі, і в інституті. Батьки ніколи мене не перевіряли, ні до чого не заставляли.

В середині 50-х років був страшенний конкурс до вузів. Підросло покоління дітей війни. Члени приймальних комісій на цьому заробляли. Я здавав вступний екзамен з хімії: все ніби добре, але оцінку не кажуть. Потім виносять результати. Я розкриваю екзаменаційну книжку, а там "задовільно". Мене могли завалити на іноземній мові, але хімія була мій коньок. Мене то збісило і я влаштував скандал. Забігаю в приймальну комісію і піднімаю бучу. Відповідальний секретар каже: "То що ти, Хмара, хочеш перездати? Ми тобі влаштуєм екзамен. Але якщо провалиш, матимеш двійку". Екзамен я пересклав на чотири.

Справжній відчай відчув тільки тоді у юності, коли мене виключили з двох вузів. Так хотів поступити, що поступив відразу у два вузи. За це мене виключили з обох. Тоді це вважали крамолою. Дуже тяжкий настрій був. Був переконаний, що мушу здобути вищу освіту. Спочатку опустив руки, а потім думаю: ні, повоюєм. Попрацював рік у Казахстані, повернувся і втупив уже без ускладнень.

Життя мене добре крутило і гартувало волю. Вуха не опустив.

Студентом зажди з великими труднощами шукав заборонену літературу. Це було ризиковано. Люди боялися доносів і не відкривалися. Багато літератури знищила війна. Коли вчився у Львові, я на вихідні час від часу любив зайти на Личаківський цвинтар. На переломі 1950-60-х у Львові ще були покоління традиційної української інтелігенції. Приходили туди дуже поважні пані похилого віку, я зав'язував знайомства з тими людьми, вони мене часом запрошували в гості і давали літературу. Десь на горищах у старих людей книжки знаходив. Тому неправда, що щось є неможливо. Хто шукає, той завжди знаходить. Нам, студентам університетів, все-таки було легше, бо ми мали допуск до закритих фондів. Ми могли в читальні читати заборонені праці, ту ж історію Грушевського.

Після погромів 1971-72 років був у суспільстві страшний страх і заляканість. Я потихеньку збирав інформацію для самвидаву. Люди повинні були знати хоча б хто заарештований, хто засуджений.

Мені 43 рік ішов, коли мені дали строк. Людина у зрілому віці. Уже готовий був до такого. Розумів, що мене посадять рано чи пізно.

На 35 зоні на Уралі, де я був до 1984 року, вітер за добу робив коло у 360 градусів. Від цього в людини судини ходором ходять. Совєтська система тортур раніше була дика, а за останнього режиму стала витончена. У карцерах на Уралі тортури голодом переносити не так було важко як тортури холодом. Заснути в карцері можна тільки в липні. Всі решта місяців там холодно і спати ви там не будете. Це дуже виснажує.

Я просидів у карцері 306 діб. Це передати дуже важко. Я лікар за освітою, і бачив, що ті всі умови несумісні з життям. Людина в таких умовах, з фізичним виснаженням, і за такого харчування і плюс ще тортур холодом повинна згинути. А вона виживає. Хіба на короткий час тебе з карцеру випустять — трошки відходиш, і знову назад. Я то назвав феноменом павука. Коли я був під час слідства у камері, спостерігав за поведінкою павука. Зимою він сидить в куточку спокійно тижнями, а потім раптом проявляє активність: бігає по стелі, пускає нитку посередині кімнати, - так день-два. А потім знову залягає в куток і сидить там ніби мертвий. Хоча нічого не їсть — ні комашки, ні мушки. Виживання в карцері — це феномен павука.

Ніяка медицина, ніяка наука не знає, на що здатен організм. Звичайно генетика має значення. А головне — воля. Я завжди був переконаний в правоті того, що я відстоюю.

Тільки на чужині відчуваєш , що таке батьківщина, в повному обсязі.

Упівці в табірному середовищі були окремою кастою. Це бойовики були. Люди, які знають, що таке гідність. Це люди честі. Смерть для них було – другорядне. Коли їх змішали в камерах з кримінальниками, які знущалися зі слабших, упівці знали, що з ними домовлятися не треба: пару десятків за ніч уголовників просто ліквідували. І та шпана потім від них тікала. Дійсно легендарні люди були. Українці в усіх таборах керували повстаннями — у Воркуті, на Колимі, в Норільську.

Я спокійний за пройдений шлях, що не зійшов з рейок. За себе не боявся. Боявся за спільників. Не знав, чи люди витримають, якщо їх візьмуть. Я то нікого не здав, був уже людина досвідчена.

Був один момент дуже тяжкий для мене особисто. Коли я був під слідством, а дружина потрапила в лікарню з серцем. Донька ще в школу не ходила, а син — у молодші класи ходив. Для мене було тоді, мабуть, найтяжче питання: що буде з дітьми? Страшно стає, коли діти самі залишаються. Як сьогодні пам'ятаю: сиджу в камері і думаю, чи можу я пожертвувати своїми найвищими ідейними принципами заради порятунку своїх власних дітей – написати покаяльну, когось видати? Цілу ніч не спав. Зрозумів: я на це не можу піти. Помолився: хай їх Бог візьме під свій захист. Бо я не можу шляхом зради їх порятувати.

Якось суперечка зайшла у мене зі слідчим. Я відмовлявся співпрацювати. Слідчий зірвався, вийшов з себе, перейшов на емоціях на російську: Ты больше своих детей никогла не увидишь. Твоя нога на Украине не будет!". Мене це так завело, що я схопився: "Ах ти сволота кадебешна! Може, поки я вернуся, ти здохнеш, падло кадебыстське!" А то був полковник, начальник слідчого управління. Він так грюкнув дверми, що там вся штукатурка обсипалася.

Я знав, що за совєтської системи мені свободи не видать. Якби не велика людина і політик, президент Сполучених Штатів Рейган, вони нас би в неволі згноїли. Ця людина поставила перед Горбачовим питання руба, і завдяки йому Горбачов змушений був звільняти нас.

У мене за всю відсидку було тільки одне побачення — в першому році. А потім всі скасовували. Дітей я не бачив 7 років.

Довга розлука випробовує і зміцнює почуття. Попереджав дружину, що буде важко: "Галя, це зараз у нас багато знайомих і приятелів. Не дай Бог щось зі мною станеться — не всі будуть з тобою вітатися". Так і було. Багато хто переходив на другу сторону вулиці, щоб не зустрічатися і не кидати на себе тінь. Таке наше суспільство було, виросло в страху.

Дружина витримала всі життєві екзамени. Я ніколи не приховував від неї, чим займаюся. І це правильно. Бо найстрашніше було, коли не все казали рідним, через це після арештів багато сімей розпалися. У нас тої проблеми не було.

Дружину Галину зустрів в інституті. Я дуже скромний був. Просто підійти до дівчини, щоб обняти, не міг. Та й не ті часи були, що зараз. Ми були сором'язливіші. Галя теж на лікаря вчилася. Я закінчував, а вона була на третьому курсі. Випадково зустрів її в їдальні. Ми стоїмо з товаришем по кімнаті в черзі і перемиваємо кісточки дівчатам. І тут пробігло таке щось симпатичне і кругленьке. Якось так впала в очі, і захотілося познайомитись. Почав збирати інформацію — в якій кімнаті живе, на якому курсі вчиться. Давав знайомим дівчатами завдання: взнай, коли її можна запросити в кіно. Така "агентура" в мене була. Стосунки завжди починалися у нас з кіно.

Ми кілька разів зустрілися. Гуляли у парку Погулянці у Львові. Я відверто сказав: "Якщо ти думаєш про щось серйозне, то тобі зі мною буде дуже важко. Бо я можу і в тюрму загриміти за свої погляди - я є націоналіст і я ненавиджу цю систему. Ти не боїшся?" - "Ні. Не боюсь". Зустрілися, може, з десяток разів і одружилися. Син народився ще коли вона була студенткою.

То було велике щастя. Мені було 28. Дуже переживав. А коли через 4 роки донька народилася, ми з маленьким сином стояли під вікнами пологового будинку в Червонограді. Поруч на дереві було гніздо лелек. Кажу малому: "Це ж вони біля пологового живуть і носять діток. Я вже знаю, що нам сестричку принесли. Мама зараз через вікно покаже". Тоді чоловіків на пологи не пускали. І це, мабуть, правильно.

Народження дитини омолоджує. Не відчуваєш свого віку. Коли діти малі — це казка.

Читайте також: Ключ до розпаду Росії лежить в Україні - Степан Хмара

Я дітей ніколи фізично не карав. Але раз син отримав ременя. Дочка маленька скаржилася, що Роман її зачіпає і дражнить. Я до нього: "Було таке?" - "Було". – "Визнаєш провину?" — "Визнаю". - "Скільки дати тобі ремнів?" – "Три". Думаю: от дурний, сказав би "один". Мені ж бити його ніяк не хочеться. Я раз вдарив. Перша почала кричати Соломія: "Ой, тату, не треба!" Так обійшлося одним.

Я проти був, щоб донька Соломія виїздила в Канаду. Але дитині треба дати змогу зробити власний вибір. Ми з дружиною могли б наполягти, щоб вона лишилася. Але потім, якби були якісь невдачі, все життя б нам докоряла. Тато з мамою були б винні. Не треба втручатися. Тим більше, що й мені батьки не вказували.

Внуки, малі щиглята, щебечуть одночасно українською, англійською і французькою. Такі поліглоти ростуть. Але діаспора є діаспора. Вони там уже асимільовані. Якщо не це покоління, то наступне буде віддалятися від українських коренів.

 

Наша хата ніколи не гуділа від гостей. Якщо чесно, не було таких умов. Спочатку я сам був, потім діти були маленькі. Робота день і ніч. Вдень на роботі, а вночі працюєш над самвидавом. А потім тюрма, політика, постійні поїздки.

Цей ювілей навіює трошки сумний настрій. Знаєш, куди ти вже наближаєшся, Це об'єктивна реальність. А хотілось би ще щось зробити. Хотілось би бачити нашу державу в кращому стані і спричинитись до того. Тому є підстави для тривог, для роздумів, для певних сумнівів. Але стратегічно я оптиміст. Ніколи людина не має замикатися на тому, що "якщо мені не доведеться бачити, то мені все-одно". Ні, мені не все-одно, буду з того світа дивитися, але мені не однаково, як казав Шевченко. Це є стимул.

Мені важко усвідомити свій вік. Може, тому, що такий розрив між фізичним станом і віком, що я не сприймаю реального часу.

Я себе добре почуваю і не замислююся, скільки мені років. Часу нема на те. Скільки Бог відміряє, стільки відміряє. Знаю, що якщо в мене трохи болять ноги, то я мушу пришвидшити хід. Це помагає. М'язи не мають ставати лінивими, вони мають працювати.