Тисячі українських військових нині проходять підготовку на полігонах в Україні та за кордоном. Серед них велика кількість бійців із досвідом, які покращують свої навички.
Воїнів тренують спеціально підготовлені інструктори. Вчать правильно приймати рішення у бою, тактичній медицині, роботі в командах тощо. Серед інструкторів зустрічаються й іноземці. Один з них – колишній морський піхотинець Магді Захарі. Він прибув в Україну майже рік тому та тренує воїнів ЗСУ безкоштовно.
Магді вже підготував понад 10 тис. солдатів. У США керує громадською організацією Helping Hands – Healing Heroes, яку заснував 20 років тому для допомоги бідним. Свою гуманітарну місію продовжив і в Україні.
Кореспондетка Gazeta.ua побувала на одному з полігонів, де американець разом з іншими інструкторами навчає військовослужбовців.
ДИВОВИЖНА ЛЮДЯНІСТЬ
Піщана лісова дорога вкатана позашляховиками. Навколо густо розрослися дерева й зелене віття аркою спускається над бездоріжжям. З гілок різко стрепенулися птахи, затріпотівши крильми, й зашаруділо листя – десь вдалині пролунав гуркіт автоматної черги.
Військовий полігон тягнеться вздовж, на відстані декількох сотень метрів розмістили стрільбище і смугу перешкод для підготовки українських бійців. Між ними – витоптана широка галявина під узбіччям, з якого стирчить міцне коріння рослин.
– Турнікет! Турнікет! – чути англійською команди інструктора. Слова злітають високо і губляться хвилями між дерев.
Військові у піксельній формі падають горілиць на землю, беруть у руки чорний турнікет і накладають на ногу, міцно затискаючи ремінь рукою.
– Двадцять девʼять, тридцять! Стоп! – перекладає синхронно відлік секунд худорлявий хлопець у вʼязаній шапці, з–під якої стирчать кучеряві пасма каштанового волосся. Це – український журналіст Павло Рибарук. Від початку повномасштабного вторгення працює з іноземними ЗМІ як фіксер. Зараз уже багато місяців допомагає американському інструктору.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Де мої діти?" - як Умань пережила моторошний ракетний удар РФ
Каліфорнієць Магді Захарі вісім років служив в Корпусі Морської піхоти, шість років в армії США, майже 30 років при цьому практикував тактичну та парамедицину. Потім вийшов на пенсію. Уже більше девʼяти місяців інструктор безкоштовно тренує українських захисників.
Інструктор – невисокого зросту брюнет з акуратно підстриженою борідкою, має широкі статні плечі і карі очі, що за прозорими окулярами здаються більшими. У флісовій кофті на замку кольору хакі, сірій кепці і синіх джинсах, трохи брудних на колінах. На грудях носить шеврони: "Україно, Свята мати Героїв", – написано білим по чорному на одному з них.
– Коли я сюди потрапив, люди були всі привітливі, але солдати – не підготовлені, – згадує Магді. – Звісно є винятки, але 90% з тих, кого я зустрічав – не мали достатньої підготовки. Нуль тактичності, навіть якщо вони були треновані і думали, що добре підготовлені. Погана комунікація, виконання. Вони знають психологію росіян, але за відсутності правильної комунікації це не допомагає.
Американець приїхав в Україну після того, як дізнався про звірства Росіян у Бучі. Працює на волонтерських засадах, бо не зміг стояти осторонь нашої біди. Відтоді його вишкіл пройшли більше 10 тис. солдатів з 150 різних підрозділів.
– Я сидів удома й дивився телевізор, Netflix, Amazon, чи щось таке. І коли я натрапив на BBC, це був березень минулого року, щось вибухнуло. Розповідали про російські звірства і про те, що роблять росіяни, про Україну. Солдати мучать старих людей, вбивають дітей, калічать тварин. Це ж ненормально! То не солдат.
Я ніколи не зустрічав таких людей, як українці
За кілька днів Магді вже був в Україні. Найбільше його вразила дружелюбність, доброзичливість і відкритість людей в Україні.
– Я був у багатьох інших країнах, але я ніколи не зустрічав таких людей, як українці. Я маю на увазі, що ви перебуваєте в центрі таких жахливих звірств, але ви найкращі хлопці й дівчата, яких я коли–небудь зустрічав. Дивовижна людяність, співчуття, турбота та почуття гордості. Я кажу це весь час.
Американець впевнений, що Україна неодмінно переможе і зможе повернути всі втрачені території.
– Інтуїтивно ви зробили кілька дуже елементарних речей, які змінили хід війни та допомогли вам вистояти у боротьбі – зірвали дорожні знаки, що вводило в оману тощо. Були речі, які варто було зробити краще або швидше. Однак українські солдати дивовижні, патріотичні та пристрасні. Думаю, що ми дійдемо до перемоги зрештою.
Для того, щоб перемогти Росію на полі бою, західні країни мають продовжувати допомагати Україні, впевнений інструктор.
– Я думаю, що Америка та ЄС повинні робити набагато більше, ніж ми робимо. Люди говорять про долари та кількість грошей, які ми витрачаємо, їм мало тортур, зґвалтувань. Вони не бачать ширшої картини, що станеться, якщо Росія переможе, і який висновок з цього зробить Китай та як виглядатиме світ, коли Китай домінуватиме в економічному та військовому плані. Ми повинні зупинити це в зародку, і це погано, що полем битви є Україна.
Чоловік не очікував, що росіяни здатні на такі звірства. Вони ведуть боротьбу за одним сценарієм, який вже задіяли в Чечні чи Грузії, говорить військовий.
– Їм все одно на своїх солдатів, байдуже до проблем народу. Вони залишають своїх солдатів помирати на полі бою.
КУЛЕМЕТ
Магді стає на коліна перед манекеном для відпрацювання навичок тактичної медицини. Більше десяти бійців обсіли колом інструктора і, схрестивши ноги, уважно слухають його вказівки.
На тренування зібралися різного віку бійці, майже всі з різних підрозділів. Серед них – щойно мобілізовані й ті, хто на фронті з 2014 року, а також добровольці, які захищають Україну з 24 лютого.
Інструктор ставить навхрест долоні на груди манекену і починає робити масаж серця, натискаючи так, щоб стрілка індикатора стала зелена.
– Трошки вище сонячного сплетіння, де зустрічаються кістки, – пояснює Магді і піднімає два пальці догори. – Коли я долонею натискаю, у мене не гнуться лікті, я не бʼю пацієнта, а це все один суцільний рух. Ви згинаєте не лікті, а бедра. Бачте, як воно стає зеленим? Можливо, я зламаю кістки, можливо, ви почуєте, як ребра зламались – це природно, таке може статися. Можете попрактиковатися.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Якщо прибрати памʼятник – вода затопить Київ" – які секрети "затаїлися" у містичних місцях столиці
Після "класу" бійці двома групами починають практикувати евакуацію пораненого з поля бою. За сценарієм, який на ходу продумує інструктор, його мають забрати з небезпечної ділянки побратими і потім надати першу допомогу.
– Нам треба тікати. Не помагайте йому тут, – перекладає фіксер Павло Рибарук і намагається повторити інтонацію Магді. – Затягніть його в окоп, затягніть його в бункер – і потім допомагайте. Декілька секунд, але за ці секунди на вас направлять кулемети.
НАКРИЛИ З МІНОМЕТІВ
Хлопцям дають перерву на кілька хвилин. Дістають з нагрудних кишень цигарки й підпалюють, глибоко вдихають дим і з полегшенням випускають його з легень.
– Різні ситуації бувають, у наш час тактична медицина дуже потрібна, – зауважує молодий чоловік у бронежилеті, під яким носить чорну фліску. На грудях шеврон з позивним "Башня" – отримав його під час роботи будівельником, коли працював на підйомному крані.
25-річний Олександр вступив до лав ЗСУ у квітні 2022 року. Тоді не очікував, що росіяни підберуться так близько до його рідного дому.
– Після оборони Київщини отримав поранення, проходив чотири місяці реабілітацію і після цього був поки на місці, – розповідає "Башня" і пʼє воду з пластикової трубки – на спині носить гідратор. – Я закінчив свою службу за контрактом за півроку до повномасштабного вторгнення. 24 лютого мав вранці йти на роботу, але зателефонував начальник і сказав, що не треба виходити.
Близько 8:00 чоловіку зателефонували з військкомата, щоб прибув за місцем прописки. Жив в Іванкові, тому зібрався і почав шукати, чим дістатися додому.
– Хотів виїхати, маршруток ніяких не було, прийшов пішки на Площу Шевченка, а там теж не ходив транспорт, траса забита, – згадує військовий. – Їхала колона нацгвардійців, то попросився у капітана, сказав, що викликають. Кажу: "Я ваш, підкиньте хоч кудись". Умовив якось його, сів на броню і ми поїхали. Ми доїхали до Демидова, а там уже повезло, бо їхала маршрутка з Оболоні. Коли дібрався, то військкомат уже був зачинений, повезли групи на Вишгород.
Олександр залишився в Іванкові, ночував у друзів. О 4:00 наступного дня його розбудив товариш: "Хтось стріляє, техніка гарчить!".
Ми спостерігали з криши, а потім БМП відкрила вогонь
– Вилізли на дах будинку, побачили колону – вона дуже велика була, – продовжує "Башня" і тримає руки на бронежилеті. – Було більше якесь нерозуміння, ніж страх, бо я не сприймав все всерйоз. Не очікував такого вдома, що вони зможуть з Білорусі зайти. Ми спостерігали з криши, а потім БМП відкрила вогонь і ми спустилися вниз, коли над головами просвістіло кілька снарядів.
Перші чотири дні – були найбільш важкими. З рідними облаштували кімнату у підвалі, де жили разом з бабусею і двома маленькими дітьми.
– Я з 2019 року був в ООС, але не сказав би, що там такий вже мав досвід. Тоді і зараз – різниця колосальна. Тут більше задіано авіації, танків, техніки, артилерії, багато людського ресурсу. Одразу після звільнення Іванкова пішов у військкомат. Був в Вугледарі, там отримав поранення. Прикривали фланг, щоб не зайшли до нас, і так сталося, що накрили з мінометів. Ми були просто у відкритому полі, не було ні копанірів, нічого. Вийшли з позицій, хотіли обійти з флангів і зустріти ворога. Я так розумію, що нас "спалив" їхній "Орлан" ("Орлан-10 – російський багатоцільовий безпілотний авіаційний комплекс. – Gazeta.ua).
Тоді Олександр втратив побратима. Коли згадує про це, починає говорити трохи тихіше, щоб емоції не вирвались назовні.
– Перша втрата була – загинув взводний. Після обстрілу з танка у нього влучив осколок, це був мій колишній командир взводу. Це дійсно важко було, бо ми поруч спали, багато чого пройшли. Має бути страшно, хто не боїться – той дурак. Люди, які раніше брали участь у бойових діях і бачили втрати, смерть, вони більше до цього підготовлені. Але це вимушено – ми повинні вигнать їх звідси.
"Башня" отримав посаду командира відділення. У підрозділ часто прибувають нові бійці, і для того, щоб Олександр міг їх навчити, його відправили на тренування з Магді Захарі.
– Інструктор поновлює наші знання і вчить чомусь новому, як краще тренувати особовий склад, – пояснює солдат. – Коли ти повторюєш знання – це дає кращий ефект. Потім у стресових ситуаціях ти вже не будеш думать, що треба робить.
Під час розмови "Башня" майже весь час посміхається. Завжди життєрадісний, каже і зізнається наостанок, що після Перемоги мріє здійснити подорож в США.
МАСАЖ СЕРЦЯ
Вибухи, постріли виринають вдалині, десь біля стрільбища, де припарковані кілька легкових автівок, і так само швидко вщухають. Сухі чагарники і витоптана трава полігону щоразу тріпотять від гучних звуків. Бійці, здається, вже не помічають їх або ж просто зосереджені на словах тренера, який говорить голосно, але повільно, щоб Павло встигав усе чітко перекладати.
– Ви накладали турнікет – наскільки було важко зняти броню? Можливо, ви її зріжете, але вам потрібно її зняти, – продовжує урок Захарі. – Коли у вас будуть свої учні, додавайте такі сценарії, демонструйте.
Інструктор наголошує на тому, що бійці після тренувань повинні вміти навчити побратимів. Для якісного засвоєння солдати щодня повторюють засвоєний матеріал і відпрацьовують набуті навички, але за різних сценаріїв, щоб максимально наблизитись до реальних оставин.
Біля манекена лежить тканинна сумка з великою кількістю кишень і прозорий zip–пакет з баночками й медичними засобами. Магді дістає звідти декомпресійну голку – для допомоги під час потрапляння у плевральну порожнину повітря, яке стискає легеню й заважає нормальному диханню.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Над нами все вилетіло, ми були посічені склом" – як дніпряни живуть у розбитій ракетою багатоповерхівці
– Звичайно, за правилами, ви не можете її використовувати, – розповідає Захарі. – Але якщо ви застрягли у бункері, у будівлі. Ніхто не може зайти, вийти, тільки ми з тобою. Якщо ти до мене не застосуєш її – я помру, якщо я не зроблю тобі масаж серця – ти помреш.
Рукою інструктор знаходить потрібне місце для проколу. Голку потрібно просунути на три–чотири сантиметри, далі прокрутити катетер і витягнути голку.
– Зараз ви будете вчителями, – каже Магді і оглядає прискіпливим оком бійців. – Хто вчора робив голку, турнікет?
ДОНЕЦЬКИЙ АЕРОПОРТ
Першим виходить високий худий чоловік з вусами і волоссям на самому кінці підборіддя. На бронежилеті ручкою написав, вочевидь, позивний "Лисий". Має гострий пронизливий погляд і трохи сутулитись в плечах, мов хоче здаватися нижчим. Просить не знімати, бо вперше буде давати урок і дещо соромиться.
– Нам не можна голку застосовувати, – каже військовий з круглим начисто виголеним обличчям. Голову від сонця прикрив кепкою з нашивкою у формі котячих очей.
33-річний боєць з позивним "Мамай" захищає Україну на фронті з 2014 року. Тоді пішов у добровольчий батальйон "Київська Русь".
– Щось подібне у 2014–му проходили, але зараз краще набагато, – каже "Мамай" тихо, щоб не перебивати інструктора. – Доводилося кілька разів надавати медичну допомогу, але в реальному житті це страшно, паніка. Нам заборонено застосовувати голку і масаж серця, щоб не травмувати пораненого. Але під час бою ти одразу цього робити не будеш, бо перше завдання – противника знищити, а потім вже надаєш допомогу.
У зоні бойових дій перебував до 2018 року. Тоді пройшов Дебальцеве, Донецький аеропорт, Авдіївку і багато інших гарячих точок.
Багато піхоти на нас валило з підтримкою артилерії
– То була легка прогулянка, бо у них тоді авіації взагалі не було. А зараз їхні артилерія й авіація нас знищує, – зізнається військовий. – Якби нам побільше артилерії, то вони б уже були під границями нашими. Найважчий досвід був, мабуть, аеропорт. Також багато піхоти на нас валило з підтримкою артилерії. Працювали так само, як зараз: заходили в посадку мєлкими групами, намагались нас вибивать. Тоді нас прикривала харашо наша артилерія, ми їх постійно вибивали.
У 2018 році вже не було активних бойових дій, згадує "Мамай". Тому вирішив покинути службу й повернувся додому.
– Для мене це було як гнить в окопах – ну сидиш ти там і копаєш, понаблюдав дві години, деградуєш. Але в 2014 році не було можливості втримати території. Якби наші війська почали відбиватися в Криму, то русня пішла б тоді на нас всією навалою. А тоді у нас не те що досвіду не було, у нас армії як такої не було. Уже в 2015 році могли піти вперед, бо вже трохи хлопців понабирали.
24 лютого 2022 року, ввечері, "Мамай" вже був на позиціях. Після звільнення Київщини був на Чернігівському та Бахмутському напрямках у складі 72-ї бригади.
– Зачистили Київщину, відпочили, на полігоні потренувалися і поїхали на Донеччину. Ми тримали ротою Вугледарську ТЕЦ, було на роту два міномета. Заїхали, нам дали два дні покопать – тишина взагалі. Усе почалося різко – рації починають барахлить і самальотік "ба–бах!", артилерія і пішла піхота. Держали ми її на своїй першій позиції дві неділі. Ми були внизу, ТЕЦ була ззаді, кілометрів пʼять від нас, не було часу передохнуть, бо вони круглосуточно стріляли. Перед ранком часа три було затихали.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Повістки, страшилки і танк над головою: як мобілізованих готують до служби у ЗСУ
Спершу окупанти наступали зранку. Потім змінили тактику і почали йти в обід або під вечір. Продукти й воду підвозили за кілометр–півтора від позицій, доводилось ходити пішки.
– За єдой сходить – подвиг совєршить, – з посмішкою розказує. На Київщині ми були в Катюжанці, росіяни звідти тікали, бо розуміли, що їхню основну групу розібʼють. Як вони отходили з Катюжанки, вони замініровали мост. Там лежав снайпер і просто повз їхав дєд на велосипеді – вони його просто вбили. Люди розповідали, – говорить боєць і розмову перебиває інструктор. Після перерви кличе на заняття з евакуації.
МІСЬКА ВАРТА
Навчання триватимуть тиждень. На полігон військові приходять з самого ранку й тренуються з 17:00 до 18:00. Спершу проходять уроки медицини, потім практикують тактичні прийоми й маневри. Пройдуть навчання зі стрільби й евакуації.
Близько 12:30 на полігон привозять їжу, бусом кольору хакі з білим аркушем під лобовим склом з написом "ЗСУ". Хлопці розвантажують машину, розстеляють на траву прозору плівку і ставлять на неї термоси. Сьогодні їстимуть перловку з мʼясом і рибні консерви. Готують смачно, кажуть.
Трохи далі від усіх стоїть низького зросту чоловік у повній амуніції, одягнув військову піксельну куртку і вузькі чорні окуляри, крізь які взагалі не видно очей. Обличчя вкрите щетиною і дрібними сухими зморшками. Серед солдатів тут найстарший, трохи молодший від нього – друг у таких само окулярах, із яким разом пішли на фронт з 24 лютого.
Жив в Ірпені, спершу захищав рідне місто як цивільний – мав зброю і вступив в місцеву "Ірпінську міську варту". Розмовляє тихо, майже пошепки, хриплим втомленим голосом.
Бачили всі ці жахіття
– Ми перші заходили в Ірпінь після звільнення. Бачили всі ці жахіття, – каже вже голосніше, бо Магді тисне на сигналку керма в машині, щоб військові налагодили комунікацію, навіть попри гучні звуки. Найбільше вразило,коли прийшли в лікарню за інсуліном, а мама принесла дитину. Просила, щоб спасли, але ми бачили, що дитина вже мертва. Це ненормально, так не має відбуватися, щоб помирали діти.
Сергію з позивним "Бендер" 51 рік. Пішов воювати за Україну, за жінок і дітей, наголошує.
– Ми розлючені чоловіки, які взяли в руки зброю, щоб захищати найрідніше. Для нас немає чужих дітей. Ось ці всі хлопці – у деяких батьки молодші за мене, – боєць обводить поглядом солдат поруч. – Не можна піти просто на роботу, коли ти бачиш, як вбивають цивільних.
"Бендер" припиняє розмову, бо "знову всі бігатимуть крос в амуніції".
ГОЛОДНІ СВИНІ
В частину військові йдуть пішки лісом. Проходимо окопи й смугу перешкод з колючим дротом над землею. Нагрітий весняним сонцем пісок здіймається густим пилом під важкими черевиками.
Усі йдуть мовчки, похиливши голови після важкого дня. Зрізаємо глибокий рів лісовою стежкою, яку ледь видно у траві.
– З Вугледару виходили вночі, мєлкими групами по полю, – розповідає вже дорогою "Мамай". – Ми йдемо – а ззаді "Гради" летять, куча БК на собі, це до 50 кілограм – брали все, що могли забрати. У мене був кулемет з собою, автомат з подствольником. Він нас через поле посадка була за півтора кілометра, і ми в цій посадочці зайняли місця, нові позиції. Ну як позиції – прийшли й почали сразу копать.
Другу позицію захисники тримали понад місяць. Згодом з Вугледара були вимушені відійти.
– Було Зайцеве і правіше від Вугледара – свинарник. Там взагалі була жесть, – важко дихає "Мамай", припіднімаючи рукою бронежилет. – Плюс ще дощі пішли, грязюка. Раніше там був свинарник десь 30 тисяч голов. Туда бахнуло, ці всі свині розбіглися. Бліндажики у нас одіночки були, то ці свині голодні були й у нас все крали – бронежилети, рюкзаки. Я собі казав: "Ну хлопці ж там роблять, витримують, то чим я хужий за них? Я такий же самий, я зможу".
Зараз готуємось виганять ворога з нашої святої землі
Далі "Мамай" був у Зайцеві. Там з побратимом отримав контузію, а з їхнього відділення всього залишилося кілька солдат.
– Весь взвод на больнічку – хто 200-й, хто 300-й, – згадує. – Після цього місяць в лікарні був. А зараз готуємось виганять ворога з нашої святої землі. Сподіваюся, нас візьмуть на це святе діло, а не просто сидіть в окопах. До нас приїжджають різні інструктори, добре тут навчають. Ми не знаємо, коли скажуть іти. Може, вранці прийдуть і скажуть: "Вперед!". Фізухою займаємось, бо в армії це важливо. От зараз Магді добре учить, щось нове дає, багато того, що він знає. Якщо це постійно робити, як тут, то ми зможемо адекватно все виконати, а не так, що раз показали і все.
Зараз військовий чекає того моменту, коли нарешті вдасться вибити росіян з України. Ми переможемо, бо інакше я не уявляю, як жити, зізнається.
– У це хочеться вірити, це треба зробити. Я не уявляю нормального сценарія далі. Ну буде те, що в АТО, лінія, а як дальше жить людям. І буде ця лінія год, два, чотири, а потім вони підуть і щось ще собі відібʼють, так, поки все не заберуть. Донбас і Крим буде важко, бо вони там вісім років окапувались, готувались, – підсумовує наостанок "Мамай" і міцно тисне руку на прощання.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Окупанти вимостили вулицю уламками надгробків: що приховує старовинний єврейський цвинтар
Військові один за одним заходять в свою частину. Дехто залишився надворі викурити цигарку перед вечерею. Завтра вранці на полігоні вони знову зберуться і будуть відшліфувати вже набуті знання, щоб колись, можливо, врятувати життя побратиму.
Більше девʼяти місяців Магді Захарі безкоштовно навчає українських бійців і передає їм власний досвід. За цей час піхотинець побував на багатьох напрямках фронту. У США його чекають син, донька й матір, які щодня переживають за його безпеку.
Чоловік щодня працює від ранку до вечора і вкладає всі сили в підготовку воїнів до важкої боротьби за перемогу. Окрім цього, американець понад 20 років опікується нужденними у США. Його громадська організація Helping Hands – Healing Heroes забезпечує бідних їжею, одягом і житлом. Підтримати фінансово роботу Магді можна за реквізитами в PayPal – @magdy1775.
3 
79692
Коментарі