До центру входить посол Росії в Україні 69-річний Віктор Черномирдін. Бачить натовп і каже:

- Ребята, пропустите.

Двоє огрядних чоловіків із фотоапаратами, не повертаючись до нього, відповідають:

- Куда тебя пропустить? Не вишь, мы Черномырдина ждем?

- Я и есть Черномырдин, - говорить посол.

Віктор Степанович потискає руку Огризкові та Карасіну.

- Пришлось работать локтями, чтобы прорваться, а то бы затоптали, - пояснює й осмикує піджак.

Юрій Богуцький дістає з чорного пакета "Кобзаря" та диски з піснями на слова Шевченка. Черномирдін виголошує промову, але гості його не слухають, розмовляють про своє. Посол просить ножиці, перерізає стрічку й запрошує:

- Ну давайте ближе к телу, то есть к столу.

Карасін, Черномирдін та Огризко пориваються йти до столу, але чоловік у великих окулярах в роговій оправі їх не пропускає. Це 65-річний філолог Ігор Баранов.

- Виктор Степанович, - хапає він Черномирдіна за лікоть. - Вы видите, до чего распустились эти малороссы? Они уже притворяются, что не понимают наш язык и просят переводчика, - Баранов поглядає на Огризка. - Нам надо возобновить монархию. Возьмите мою визитку, позвоните, надо что-то делать!

Огризко прямує до дверей.

- Между прочим, это я о вас! - кричить йому навздогін Баранов.

Огризко вдає, що не чує.

- Да что это такое! - обурюється Черномирдін. - Пропустите меня к мартини! И это все? - розводить руками посол, звертаючись до хлопця, який стоїть за столом. - А где бутерброды?

- Кисляк какой-то.

Карасін допиває мартіні й розповідає послові, що вчить українську мову. Цитує вірш Лесі Українки: "Я буду крізь сльози сміятись...", але він тоне в голосах натовпу.

На вулиці біля дверей Баранов виступає перед трьома чоловіками:

- Потому что Украина - неотделимая часть России!

- Браво! - кричить один зі слухачів, двоє інших аплодують.

Марина ВАРИЧ

×