Орест та Оксана Олійники 3 роки тому переїхали з Києва до села Христанівка Лохвицького району Полтавщини. Називають себе дауншифтерами. Обоє народилася у місті.
"На столичній Борщагівці ми з усіх сторін були оточені пожвавленими дорогами. Перед вікном - стоянка для машин, - розповів журналу "Країна" 43-річний Орест Олійник. - Жили на третьому поверсі. На першому - цілодобова аптека. Там щоночі тарилися наркомани. Перший раз у селі важко засинав, бо було тихо. Коли до нас приїздять друзі, просять увімкнути радіо, щоб заснути".
У рідному Львові Орест здобув два дипломи - інженера та із "сестринської справи". Працював у Львівському психоневрологічному диспансері. Був менеджером з персоналу однієї з львівських компаній. Потім - директором департаменту та директором. Оксана закінчила магістратуру Києво-Могилянської академії за напрямком "культорологія". У Христанівці родина тримає господарство та город. Тут народився другий син Улас, 2 роки. Старшому Енею - 4 роки.
"Перший рік ми робили багато помилок у спілкуванні з людьми, веденні господарства. Бо продовжували жити, як у місті. Тут спілкуються по-іншому, інша швидкість обробки інформації, все прив'язано до пори року, - продовжує Орест. - Хоч бийся головою об стіну, коли просиш щось зробити - що мені твої гроші, сіно згрібати треба. Школу по два тижні пропускають, коли час картоплю підгортати. Потім відпрацьовують. Тільки сходить сніг - час будувати, ремонтувати. Бо коли прогріється земля, треба її засаджувати. Часу на будівництво вже нема".
Орест Олійник вважає, що в Україні суспільство штучно відгороджене від села.
"Село - це образа, це - матюк, ознака меншовартості. А село - це більша частина України, - додає чоловік. - Мене з дитинства лякали, якщо буду погано вчитися, то відправлять на село бикам хвости крутити. Боявся, аби ніхто не сказав, що я вбраний "як вуйко". Зараз одягаюся "як вуйко" і не парюся".
Повний репортаж про родину Оксани та Ореста Оліників читайте у найближчих номерах журналу "Країна".
3 
79692
Коментарі