Олексій Горбунов: "Виросте покоління 12-річних хакерів, яке красиво забере у влади награбоване"

8

 

У музичному ресторані "Дежавю" на столичній вулиці Богдана Хмельницького у літній полудень тихо. Напівприсмерк, на стінах - музичні інструменти, вінілові платівки, колажі музикантів минулого століття. Це одне з улюблених місць у столиці актора Олексія Горбунова. Тут він призначає зустріч на початку червня.

Три роки тому Олексій залишив Росію, де успішно працював із 2000 року. Круто долю змінив Майдан. Через проукраїнські погляди актор втратив гучну кінокар'єру, там, однак сценарії з Росії продовжує отримувати досі. "Погодитись собі дозволити не можу, навіть на дуже хороші", - зізнається.

Цієї весни Олексій Горбунов втілив давню мрію - почав знімати фільм про Київ. Про нього і розповідає в першу чергу.

Зараз ми відзняли півгодинний фільм "Травень". Автори ідеї – Віктор Придувалов і я. Автор сценарію – Андрій Хохолкін, за участю Володимира Адольфича. Режисер – Віктор Придувалов. Ми разом шукали гроші та складали сценарій весь квітень. Знайшли кошти, дякуючи людям, в першу чергу співпродюсеру картини Віктору Гордєєву. Він зробив основний вклад, який дав змогу нам відразу стартонути. Це все кияни – люди мого віку, їм всім за 55: Гарік Гольфман і Вітя Гордєєв – друзі. Вони хотіли про Київ зняти, хоча живуть усі в різних точках світу. До збору грошей на фільм підключилися друзі і з Америки. Волонтерка Оля Келлі із Сан-Франциско дізналася про наш намір через Фейсбук. Збирала гроші по своїх волонтерських точках.

Як тільки з'явилися гроші, група через три дні була набрана і через п'ять днів ми знімали кіно. Швидкість виконання, щирість бажання зняти кіно робить дива. Ми за дев'ять змін зняли півгодини. Думали, що в нас буде короткий метр, але вийшло більше. Просто: Київ, схід сонця, каштани, бузок. Оцей травень, коли просто все горить. Це історія про любов. Головну роль грає Віка Токманенко, дуже хороша актриса.

Київ для мене — це схід сонця, Дніпро і куполи Лаври. Мій тато-сибіряк в Одесі вчився, і потрапив в Київ по направленню. Прививав мені любов до Києва. Говорив: "Запам'ятай, з Києва все почалося". Мама просила: "Давай переїдемо в Москву". А він відповідав: "Я з Києва нікуди". Сьогодні я те саме кажу своїм дітям.

Мені образливо, що за три роки я тільки це зробив, і ще серіал "Одинак" та "Гвардія". Три роки пішли в нікуди, просто викинуті. Я багато людей зустрів хороших, багато подій пережив, болю багато, втрат, серце залите кров'ю - то не до кіно було. Але зараз я розумію, як можна швидко відзняти кіно, якби ще всі були такі енергійні та швидкі. Ну, може Ахтем Сейтаблаєв зніме кіно про кіборгів. До того ж, там бюджет хороший.

Для мене, коли не знімають кіно, - це така ж сама поразка, як на війні. Стільки талановитих людей! Як же можна бути такими телепнями, щоб за чотири роки не закумулювати найкращих.

Чому такий прорив зробила молодь в музиці? Бо діти завдяки мережі не залежать від грошей. Я буду знімати 5-хвилинні фільми для YouTube і я давно хочу 5-хвилинне шоу, яке буду гнати на YouTube. Я зрозумів: мені тільки в мережу. Там простота виконання, чесний відбір, лайно там не влізе, там тільки талановите та яскраве. Мережа – це не телевізор. Бабки там не беруть, навпаки, вони витягують тих, кого дивляться мільйони. Кіно так саме працюватиме.

Мені пізно змінюватися, мені буде 56 років, я вже усе своє довів, що я вмію, що я можу, прошу не заважати, або зробити умови, щоб молодих вчити.

Акторів в нас багато, дуже хороших. Причому типажно різних - і в театрі, і в кіно. А от режисерів мало. Якщо вони є, то я не знаю де. Треба створювати нові школи, збирати невеликі групи людей, яких швидко навчати. В нас оператори шикарні. Завжди в Україні були хороші оператори, починаючи з часів Олександра Довженка. Десь у нас в крові операторська майстерність. Вся історія дореволюційного кіно – це все на території України: Одеська кіностудія, Ялтинська кіностудія. Оператори в нас були від початку.

 

В нас продюсерів немає. Найбільша біда в Україні – сценаристи. Їх нуль. Тобто, якщо є молоді, то їх треба відкопувати. Цим немає кому займатися. Я думаю, що є люди, які пишуть, як Жадан, як Ворожбит. Але два сценаристи Жадан та Ворожбит на сорок мільйонів? Не повірю в житті. Десь є нова Ліна Костенко. Є люди, які пишуть так, що тільки б знайти цих людей. Ось чим повинно займатись Міністерство культури і комітет кінематографістів.

Війна має швидкість виконання в п'ять разів піднімати. Ми кіно маємо знімати про те, як пацани воюють.

"Гвардію" вперше відзняли – молодці! Проходить два роки, і ось тільки зараз ми продовження "Гвардії" знімаємо. І то замість чотирьох запланованих серій знімають дві, тому що бракує коштів. Бюджет зрізали в два рази. Хоча вони дуже стараються.

Найобразливіше, що ми багато часу втратили. Можна було мінімум зняти по одній хорошій картині в рік. Нам треба таке кіно, щоб у світі знали, що таке Україна.

Я був у Вільнюсі. Два дні на вулицях до мене люди підходили фотографуватися і називали російським артистом. Як таке може бути? Три з половиною роки іде війна. Литовці до мене підходять і запитують: "Як там у вас в Росії? Що нового привезете?" Я вже стільки часу тут живу, три роки перстень з тризубом ношу: мені кіборг його в Дніпрі як подарував, так його і не знімаю. Ніхто про це не знає. Бо держава мала б мене на фестивалі возити, тоді б я вже з Росією не асоціювався. В Москві пропаганда працює. А наша де?

ONUKA – це обличчя України. Нарешті, ця дівчинка написала " Це ж моє місто", я рік слухав цю пісню. Прямо ноги готовий цілувати, що хоч хтось написав про Київ, українською мовою, причому так, що просто розриває. Ось так треба створювати національний продукт. Справді талановиті люди – це Лесик Подерев'янський, Вакарчук, ну, п'ять прізвищ я назву.

Ви ж знаєте скільки в нас псевдопатріотів. Все за мову, за країну говорять. Знаєте, на війні багато російською розмовляють, і це не заважає їм битись за Україну. Мова – це зброя, зрозуміло, але не варто на ній детонувати.

Для боксерів важливо, не на якій мові ти б'єшся, а під яким прапором. Усику росіяни під мільярд пропонували, щоб він тільки за Росію бився. Він відмовився.

Зараз Дорна чмирять. За що? Він молодий, їде грати, від України їде. Він не їде з російською майкою, а в українській співає. І гроші він сюди віддає. Для таких людей не має бути кордонів, вони ж на весь світ транслюють Україну.

 

Молодь, "Радіо Аристократи", хороші фільми. Я ж не сиджу на місці, їжджу Україною. Просто не розумію, чому у Львові ще не було жодного мого концерту і спектаклю. Ні в Франківську, ні в Тернополі, ні у Львові. Я актор, який готовий виступати хоч кожен день, тільки дайте мені майданчик та графік, і я їду.

У нас продюсерів немає. Був би продюсер, я уже давно б в Канаді, в Америці, їздив би та Україну представляв би. Мені хоча б одного продюсера такого, які в мене були в Москві, ми вже б півсвіту за ці три роки проїхали б з нормальним кіно, з моїми виставами і концертами.

Не можна в цей час пластик показувати, який уже 40 років на екранах іде. Вони з року в рік показують те саме кіно з тими самими акторами і тим самим сюжетом. Тут зараз життя все бурлить, все перевернулося. Я за рік таких справжніх сценаріїв наслухався — що від волонтерів, що від бабусь простих, що від лікарів, що від пацанів. Хоч щодня за ними пиши романи. А вони, знімають пластмасові серіали про любов. Але ж люди реально хочуть кіно про любов, світлої картинки і простої надії хочуть.

Документальне кіно – це нереальний прорив, який почався з Майдану завдячуючи молодим. Молоді з камерою під кулю лізли. Кіно має бути таке ж живе і динамічне - як бокс, як війна.

Я з першого класу правила міняю, ніколи не підкорявся. Я був двієчником, хуліганом, заробляти почав у 12 років: фарцував, долари міняв в 13 років, я виріс на вулиці. Моє життя не просте, і ніколи таким не було, я всього сам добивався, і це дуже важко. Потім добившись всього я опинився у десятці найкращих акторів Росії.

Я Москві вдячний дуже. І ті люди, яких я побачив у Москві — це кращі, котрих я бачив в кіно. Тут теж були кращі- і Брондуков, і Миколайчук, і Гаврилюк, Гринько, Алялін, Степанков. Це великі актори. Я їх застав.

Але в Москві я працював з кращими режисерами, продюсерами, сценаристами і з величезними бюджетами. Там я побачив, що таке кіновиробництво. Я до кращих потрапив, і після кращих мені складно.

Олексій на емоціях встає виходить за двері. Через 10 секунд повертається.

Я хочу вам сказати єдине. Любов — найкраще, що було і є в людей, і от про це треба знімати кіно. У нас немає кіно про справжню любов. Ми нація, дуже емоційна. Не зважаючи на розбіжності між областями і на наше мовне питання. Але що таке Україна? Це стільки емоцій! По-моєму, любові тут більше, ніж будь-де.

Зараз я не згадаю, кицю. Звичайно. Як і кожна людина, і кидав багато, і щось втрачав заради любові. Та все життя — це любов постійна. Скажу більше — дуже багато в моєму житті доленосних поворотів було завдяки жінкам. Ада Роговцева мене взяла за руку і привела до Степанкова Кость Петровича. Просто я їй вірші читав перед вступом — хотів до Ади Миколаївни на курс. Вона сказала: тобі потрібно до мого чоловіка. Взяла мене за руку — познайомила зі Степанковим. Вона змінила моє життя цим знайомством.

Я знявся в фільмі "Гу-га" в радянський час. Коли був показ фільму в будинку кіно, до мене підійшла жінка - заміністра культури. Каже: "Олексію, чудова робота. Я вам її відзначу". Я не зрозумів, що вона мала на увазі. Через місяць я отримав звання заслуженого артиста УРСР і двокімнатну квартиру. От так артистів шанували молодих. Тоді чиновники знали кіно, акторів знали.

Я застав краще, що було в радянський час. Хоча я проти тих залишків Радянського Союзу, які в нас лишилися. От ці всі керівники — це все колишні комсомольці. Якщо комуністи, як мій батько, безкоштовно відновлювали країну, ці розкрадають те, що наші батьки побудували. І при цьому свідомість у них все-одно радянська. Вони колишні комсомольці, які крадуть мільйони і мільярди з рідної держави.

Ми всі, як боксери наші, одинаки. Кожен виживає поодинці як може. Ті, хто виживуть, потім колись об'єднаються.

Одинаки — в кожних коридорах. Подивіться, які айтішники у нас, які музиканти. Слава Богу, в музиці за два роки відбувся прорив. Подивіться, скільки талановитих нових людей по всій Україні — причому це і Тернопіль, і Франківськ, і Одеса, і Миколаїв. Сів — комп'ютер вдома, дві гітари. Два біти записав, текст хороший, і погнали. Все ж просто. Попадає в серце. Це ж навпаки їх підтримувати треба. Пам'ятники дітям ставте. Дайте їм медалі. От що повинно робити міністерство. Або просто до них не лізьте і не заважайте. Діти і так розрулять.

Одинаки себе створюють самі. От Вася Ломаченко, Саша Усик. Зараз же молодих багато в бокс пішло завдяки цим пацанам. Бокс розвивається. Так, як і футбол колись. Я пам'ятаю — весь Київ бігав на "Динамо" Блохіна дивитися, на Лобановського. Які зірки? Ми, пацани по 12-14 років, просто підбігали до них і сиділи поруч з ними. Це ж для нас культ був, футбол. І "Динамо-Київ" тоді всіх рвало. А тренер Лобановський сказав у радянський час, порушивши всі закони футболу: "Збірна країни СРСР повинна робити все на базі одного клубу. Тоді ми можемо грати". Його чмирили. Але він зробив на базі Динамо і три роки підряд там рвав увесь світ. Тому школа футбольна того часу Лобановського просто гриміла. Він — творець її.

 

Мене ця війна розрізала навпіл. У мене півродини в Росії: моя старша сестра в Москві, у мене дружина з Москви. Там маса людей, яким я досі вдячний. Причому вони мене кличуть на зйомки до сих пір, незважаючи на те, що я для багатьох там через свою позицію не друг уже давно. Як тільки тут "Гвардія" з моєю участю вийшла, почалося: "О, до карателів поїхав!" При тому багато росіян мене толком не знали. В Пітері думали, що я московський артист, а в Москві — що пітерський. І тільки потім, коли я повернувся в Україну, вони спитали: "Так ти киянин?"

Москвичів теж не треба всіх огульно засуджувати. Там зараз маса людей починає в себе приходити. Там їм не цукор в тій Росії. До того ж нам не треба бути на них схожими. Чого ми гавкаємо весь час "москалі"? Нам тут своє розгрібати — непочатий край роботи. Три роки наші і їхні змі льють одні на одних бруд. А правда не в цих "гав-гав", а в чомусь іншому: у напівтонах, у мовчанні.

Все-одно повернувся б. Я дорослий дядя. Для мене цінності не змінюються. Для мене з війною батьківщина набула справжнього значення. Бо батьківщину на гроші не міняють. Мені навіть до війни, уже на Майдані було все ясно. Зрозумів, що приїду в Київ і відразу буду документальне кіно знімати, спектакль намітив робити. Звичайно, війна поплутала всі ці карти. Довелося це все якось різко рвати.

Але я не думаю, щоб щось змінилося. Тому що для мене з війною батьківщина визначилася чітко.

Ми своє не вміємо цінувати. Булгаков у нас — незрозуміло чий письменник. Він у Києві народився. Весь світ про Київ знає завдяки Булгакову. Гоголь, пам'ятники якому по всій Росії стоять — ми не знаємо досі, чи він наш. Та він наш, хапайте все своє назад. Вертинський — наш! От що робити треба: "наш!"

У Гоголя вся наша ментальність. Чого ж росіяни досі ніяк зрозуміти не можуть Україну: бо це містична країна. Сюди не можна зі зброєю. Бо пропадете тут. На скільки зустрічей з глядачами я їздив ще до війни у Львів. Люди завжди годували, поїли, завжди раді і хлібосольні були. Мене перевернуло: як після цього цих людей ще можна називати фашистами-бендерівцями?

На Майдані мені все відкрилося. Я під час революції тиждень проводив на зйомках в Росії, тиждень — на Майдані. Малу брав прямо зі школи з собою — вчиться на Прорізній, у неї барикади стояли біля школи. Світлом било з того місця, обличчя просвітлені у людей були. Коли побачив 15-річних підлітків, які зі школи розносили майданівцям гарячий чай, і бабусь у шубах, які колотили майданівську бруківку, я зрозумів — от в якій країні, я виявилося, народився і хочу жити.

Я все життя підсвідомо відчував, що напевно, вона така. Але саме другий майдан мені відкрив, що так і є. Тому ні, я б нічого не змінив. Мало того — я вважаю, що Майдан - це, напевно, одне з найкращих і найсвітліших переживань і потрясінь для мене. Ніби хмари розійшлися і вийшло сонце.

І потім Гузара я дуже багато дивився, Царство йому Небесне. От це Україна! Гузара треба щодня замість політиків хоч по дві хвилини транслювати в ефірі. І Філарета теж. Він же свого часу Яника застерігав: "Не здумай народ на Майдані розганяти". А ті ж злочинці при владі набожні. Вони крадуть-вбивають, але бачила, які ікони у всіх цих Пшонок: золоті іконостаси. Так вони у Бога відмолюють. Думають, Богу золотих ікон потрібно. Руки по лікті в крові, а Богу моляться. Це дивовижно.

Хіба б він мав стільки ікон в спальні, якби була показуха? Вони відмолюють. Просто у них свій Бог. Вони думають, чим ікони золотіші, тим ближче до Бога, а якщо платинові — то це вже прямо у Бога ти вже, розумієш? Ну нічого, біля входу в пекло зустрінемося всі. Там всі душа в душу поговоримо.

А то вони думають, до Бога понесуть оті багатства свої, офшори до Бога понесуть. Домовляться з Богом, думають вони.

Ну нічого, скоро виросте покоління 12-річних, яке забере у них все. Діти, 12-річні хакери, зроблять це красиво. Я в це вірю. Моїй старшій доньці року не було - вона в домі знала всі мої нички, де я ховаю бабки. Досі сміємося, коли згадуємо. Настя ховала туди печеньки. Це ж покоління космічне, вони з космосом напряму контактують. А влада цього не розуміє, бо в них товстий мозок, очі брехливі, радянська заточка, і лише дві мотивації - страх і жадібність.

Думаю, дай Бог мені дожити до того часу, коли я побачу, як нинішнє покоління молодих прийде до влади. Але для цього наша поміч потрібна.

Звісно. Хочу. Але для цього вже потрібне серйозне вкладення якесь. Спокійно набрати людей. У першу чергу навчати треба продюсерів, сценаристів. Якісних директорів у нас нуль. Всі акторські агенства можна сьогодні закрити. Тому що вони тільки соромлять. При каналах нехай залишаються. А в кіновиробництві вони нам не потрібні. Кіношкола потрібна, і підтягувати до співпраці професіоналів. Я з Тімом Ротом знімався, з Гійомом Кане, з Жаном Дюжарденом, з Сесіль де Франс, з Вільямом Дефо. Якби у мене була кіношкола, я б цих усіх людей запросив.

Настав час чоловіків. Чоловік — це воїн в першу чергу. Чоловіки розкрилися на цій війні страшенно. Жінки, між іншим, теж. Маленькі дівчатка мені розказували, як вони витягували бійців, казали: "Це такий адреналін, що тягнеш — одного за другим". Про цих своїх людей ми повинні кіно уже три роки знімати. Найцінніше, що ми маємо — земля, небо і люди. Я про кращих кажу. Ми кращих не витягуємо на екрани і не показуємо своїй нації.