Не можна розділяти Донбас і Україну. Це на користь нашим ворогам - Дмитро Лазуткін

6

Абсолютно не переймаюся політикою і намагаюся завжди від цього дистанціюватися. Винятком була Революція гідності і війна. Хоча війна - це не очевидно якась політика. Хотілося брати участь у волонтерській діяльності. Коли побував на передовій - здобув досвід, який для сучасного письменника важливий. А читати вірші військовим — це теж хороша перевірка на те, наскільки твоя поезія жива і потрібна насправді людям.

Я був здивований, що реагували не те, що добре, а що це було потрібно. Підходили, спілкувалися, дякували практично в кожному підрозділі. Коли ти ризикуєш життям, загострюються якісь рецептори світовідчуття. Втім 98 відсотків сучасної української поезії могло б і не зайти там. Це треба розуміти.

Лише двоє-п'ятеро авторів сучасних українських — це ті, кого там дійсно дуже приязно сприймають. За моїми спостереженнями, доречний там Артем Полежака. Жадан, Пантюк. Ця поезія зрозуміла і має нерв. Для бійців важливо, щоб це було чесно, щоб автор відповідав за свої слова.

2014 року, холодною порою. Ми в автобусі ЛАЗ проїхали вздовж усієї зони АТО, доїхали аж до Маріуполя. Багато виступали, багато речей з собою везли.

Їздили по доволі безпечних підрозділах. Були люди, які стежили за тим, щоб ми не потрапили в небезпеку. Відчуття небезпеки прийшло у Павлополі поблизу Широкиного і у Щасті, коли ти розумієш, що це нулівка. Тобі показують, де стоять розтяжки, розповідають, де диверсійні групи нападали, а от, дивися в оптичний приціл — за 200-300 метрів позиція ворожого снайпера. І ти розумієш, що люди кожен день ризикують.

На позиції "Фасад" загинув один з друзів мого дитинства - Льоша Федорченко, який там служив. Тому мені було важливо там побувати.

До того ж я член ради ордену "Народний герой України". Мені потрібно спілкуватися з військовими безпосередньо і дізнаватися від них інформацію про тих чи інших людей, яких висувають на орден. Орденська рада доволі поважна. У ній військові, волонтери, парамедики військові. Про кожного, хто отримав звання героя, можна знімати фільм.

Мені весь час болить, що надто мало цих людей в інформаційному просторі сучасному. У нас ефірний час приділяється якимось набагато менш важливим для суспільства речам. Я колись приходив до керівництва суспільного мовлення і пропонував церемонію нагородження знімати як телевізійний проект. Там такі щирі почуття, такі історії, що ніяка режисура краще не покаже. Пропозицію не підтримали.

Народний герой України Геннадій М'ясоєдов мав гурт "Калєкція". Співав пісні на вірші Лазуткіна, Жадана, Федюка, Позаяка. Потім я дізнався, що він пішов на фронт лікарем-добровольцем. Під Дебальцевим врятував десятки життів. Польовий госпіталь — це коли в тебе мінімум засобів, знеболювального обмаль, а до тебе постійно привозять людей з нестандартними травмами, з розривами. Ба більше, тебе можуть обстріляти. Ти сам мішень фактично. Врятував життя десяткам, а здоров'я - сотням людей. Для мене це свята людина. Про таких треба говорити зараз.

Натомість у нас зараз ведуть цілі інформаційні кампанії, щоб знівелювати досягнення тих добровольців. Історії про те, як люди долали страх, як гинули, як творили справжні подвиги у наш час - це страшні сторінки української історії, написані кров'ю. Та ж сама Савур-могила, Степанівка, не тільки Донецький аеропорт.

 

Завжди замислюєшся, наскільки ти маєш моральне право про це говорити. Я намагаюся, щоб мої тексти були дуже чесними рефлексіями. Перший розділ "Червоної книги" - це тексти, присвячені власним враженням від волонтерських поїздок на схід України. У новій книзі, яка, сподіваюся, навесні вийде у "Видавництві Старого лева", також буде частина таких текстів.

Я автор інтимної лірики. Але є речі, від яких абстрагуватися дуже важко. Ти мусиш про них дізнатися і розповісти, якщо ти письменник.

Я думаю, що вона називатиметься "Артерія", так само, як і наш спільний з музикантом з Харкова Борисом Севастьяновим музичний проект. Ми з ним в АТО познайомилися. Уже створили кілька пісень разом. Це суто україномовний проект з потужними текстами і якісною професійною музикою. Суміш хіп-хопу, року й іноді академічної музики. Хороша база. Плюс ми близькі з Борисом за темпераментом. У цьому є багато драйву.

Перша наша спільна пісня "Забувай" прозвучала в Харкові на фестивалі.

Ми ще з нею на Донбас не їздили. Такі речі мають звучати передусім тут, на мирних територіях.

Вважаю, що не можна розділяти Донбас і Україну. Донбас — така сама Україна. Коли політики у телевізійних ефірах весь час наголошують на цьому протиставленні, мені здається, це просто вигідно нашим ворогам. Приїжджаю туди і бачу — між нами і ними немає великої різниці. У нас так само є люди, яких називають ватниками. Їхню позицію важко назвати конструктивною і проукраїнською. Там їх, можливо, трохи більше. Але все-одно вони знаходяться переважно в українському інформаційному полі. Тамтешня молодь цілком інтегрована в український культурний простір. Просто треба це підтримувати, а не роз'єднувати.

У зоні АТО взагалі є україномовні села. У Волновасі я навіть стикнувся з таким явищем, як україномовний ватник. Ми чомусь звикли: там, де українська мова, не може бути антиукраїнської позиції. Автослюсар у Волновасі українською мовою спокійно транслює вкиди інформаційні про те, що мовляв, українці заробляють на цій війні. Хтось вдало вклав це в його голову.

Я не був на окупованих територіях. На територіях поруч люди закриті. В Торецьку багато місцевих готові знову стати громадянами Дзержинська, як місто називалося колись, а не Торецька. У мерії дарують книжечку про це місто. Написано: "Дзержинськ" (у дужках — "з такого-то року Торецьк"). Дають зрозуміти, що це - якесь тимчасове явище. Це прищеплення людям подвійної свідомості.

Коли ми приїжджали в Торецьк вперше, прийшли люди на зустріч з нами в бібліотеку, а перед тим був обстріл міста. Там ніхто не переконаний на сто відсотків, що це робили сепаратисти. Люди підозрюють, що це могли б бути і Збройні сили України. Ми переконували їх, що це не так. Це були бурхливі розмови. "Ви думаєте, що це ДНР? - кажуть вони. - Та ДНР хоче, щоб мир у нас був".

Це болюче питання і завжди дискусійне — хто стріляв, звідки. Іноді очевидні речі викликають суперечки.

На прикордонній території в багатьох містах ідуть спокійно сепаратистські канали: "Новороссия ТВ", "Оплот". Причому не тільки в зоні окупації, а й на українській території, за 40-50 кілометрів. Ми заїжджали в будинок для людей похилого віку. Сів відпочити і ввімкнув телевізор. Був шокований тим, що там побачив — телеканал "Оплот", макіївський канал "Юніон" і "Новороссия ТВ". Вони це все дивляться. І самі вже собі вирішують, кому довіряти — їм чи нам. А зважаючи на те, що це нібито свої, це регіональне мовлення, те, до чого вони звикли, часто вибір робиться не на користь центральних українських телеканалів.

Тому зараз дуже важливий діалог зі звільненими територіями.

Люди чудово собі підспівували "Два кольори", "Пісню про матір" нашим артистам і раділи можливості розважитися. А потім ішли далі дивитися своє "Оплот ТВ".

 

Молодь там різна. Багатьох тягне до культури. Це для них важлива опція продемонструвати свою ідентичність, самоідентифікацію. З іншого боку, ті, хто там зустрічали Гіркіна, не приходять послухати вірші Лазуткіна, Жадана чи Полежаки. Хоча я був вражений. Повні зали і клуби в невеличких містечках — Новопскові, Старобільську, Сєверодонецьку, Лисичанську.

Тому важливе питання, який репертуар обирати. Я, наприклад, ніколи не читаю військовим на передовій "Реквієм". Краще хай це тут люди послухають - і в них сльози на очі навернуться, і вони ще раз згадають, завдяки кому у нас тут зараз мир. А людям, які на передовій воюють зі зброєю в руках, потрібно щось мотивуюче, бадьоре.

Так у мене з'явився текст "Танкісти", який мені не притаманний. Ми якось їхали з Євгеном Межевікіним — українським танкістом-легендою. Він казав, що про танкістів нічого не написано. Я написав текст, бадьорий, потужний. Сподіваюся, він стане піснею. Присвятив Євгенові. "Небо в серпні гаряче нестерпно, важчають ночі, глибшають звуки. Хтось їздить на мерсі з відкинутим верхом, хтось їздить на танку з відкинутим люком". Євген, коли їздив на танку, не закривав люк. У нього прикмета така. Йому хотілося, щоб повітря свіже було. І щоб, в разі чого, був шанс не згоріти в танку. Може, це просто особистий забобон. Хтось в машині не пристібається ременем безпеки, а хтось у танку не закриває люк. "Знайдеться, певно, що пити, що їсти, будуть, напевно, добрими ранки, допоки українські танкісти ведуть уперед українські танки". Воно трохи пафосно. Але з іншого боку, мотивуюче і додає енергії позитивної.

Так, і дедалі гостріше. Особливо на тлі втоми людей не стільки від війни, скільки від інформації про війну. Зараз уже статистика по загиблих сприймається як щось буденне. Ну два, ну один, ну, три... Суспільство привчилося жити з тим і не мучитись через те, що відбувається щось протиприродне. Війна — це протиприродне явище.

Наша пісня "Забувай" присвячена посттравматичному синдрому людини, яка повернулася з війни. Вона повертається маючи за спиною весь цей жах, бачить світську розслабленість, яка в певний момент починає дратувати. Особливо на тлі безгрошів'я, необхідності соціалізуватися і повертатися до мирного життя.

Десантник Валєра Ананьєв розповідав, що в оточенні під Слов'янськом вони з товаришами не мали, що їсти: змій їли, сусликів ловили. Потім наші ЗСУ скинули їм з гелікоптера парашутом якийсь вантаж, і його почало вітром зносити в бік сепаратистів. Наші поїхали до сепаратистів битися за свою їжу. Відбили ці ящики, але в них не виявилося ні консервів, ні хліба, а зброя, якісь патрони. Тоді так хотіли їсти, що і зброї не були раді. Здорові ж мужики кілька діб без їжі. Баклажка води лиш лишилася. Півлітра на день тобі на все — і попить, і помиться.

Після фронту Валєра два місяці мандрував пішки Європою. Два з половиною кілометри пройшов. Відчув таку необхідність — тут все залишити і просто кудись іти. Ночував у монастирях, у наметі, просто неба. Ходив по Європі і таким чином перепрошивав собі свідомість, повертався з війни. Я думаю, що це кращий варіант, ніж сидіти на кухні, пити горілку, лаяти владу і накопичувати зло на своїх сусідів, які перемикають канал, коли там показують чергові зведені дані з фронту.

У нас був досвід Афганістану, наприклад. Але говорити про якусь реабілітацію воїнів афганців за радянської системи не доводиться. Люди, ясна річ, об'єднуються в якісь братства й організації. Але наскільки це допомагає? Після Афгану було багато самогубств. І в нас зараз теж ці цифри стають такими, на які вже очі не заплющиш.

В загальних масштабах — це крапля в морі. Якісь СТО атошні з'явилися. Це все добре, але набагато більше цим треба займатися. Причому не декларувати патріотичне виховання чи реабілітацію військових освоюючи грантові кошти, а робити механізми й інституції, які будуть дійсно допомагати. А не просто — роздали буклетики, відзвітували, зробили фотографії і пішли собі далі.

 

Більшість медіа у нас в руках олігархів, які абсолютно не зацікавлені в цьому. Для них ефір — особиста зброя. Вони можуть бути лише ситуативно зацікавлені в тому, щоб Україна була сильною державою і щоб українська армія могла давати відсіч будь-якому агресору. Але можуть бути зацікавлені у якихось зворотніх речах.

Плюс це бізнес проекти, де заробляються кошти на рекламі. Я не знаю, як добре зараз "продається" війна. І цього гарантувати ніхто не може. Простіше зробити чергове шоу талантів. Там все зрозуміло: яка аудиторія, хто може бути потенційний спонсором, яким чином це розкручувати. А як розповідати про війну, зараз країна тільки вчиться.

Менеджарам простіше цього не робити. Дехто не знає, як це робити, а ті хто знають, не переконані, що це робити варто. у них постає питання, кому зараз це треба? Глядач хоче, щоб його не лякали, а веселили.

Спала хіба що хвиля моди на патріотизм. Сам же патріотизм зараз знаходиться на вищому рівні, ніж було 10 років тому. Врешті-решт, у нас зараз сильний суперник, а для будь-якої людини, яка займалася єдиноборствами, усвідомлення того, що твій ворог сильний, додає сил і дає можливість вчитися. Я думаю, що Україні досвід цього протистояння ще стане в пригоді. Ми відростимо зуби.

Європейські цінності, які передбачають абсолютну толерантність, дуже багатьох просто розслабляють. Не треба забувати, в якому ми світі живемо. Наші сусіди не тільки зі сходу стають агресивнішими, але і з заходу. Європа за кількадесят років буде переважно мусульманським регіоном. І це абсолютно не та Європа, яку ми вибудували у своїй свідомості.

Тому зараз вкрай важливо пам'ятати, що в нас є наша історія і наші герої, і робити все для того, щоб країна це відчувала. Не регіональні символи мають відігравати панівну роль. Націю мають склеювати і зцементовувати суспільство якісь глобальні об'єднуючі речі.

Так. Тому їхні імена не повинні викликати конфліктів всередині країни. Як у нас часто буває з перейменуванням вулиць, з інтерпретацією історії. Дуже багато суперечливих і делікатних моментів, дуже багато спекуляцій на історичній пам'яті. Під патріотичними гаслами насправді просто роблять розтин свідомості мільйонів українців.

Я не переконаний, що правильно було б, наприклад, зараз перейменовувати у Слов'янську чи Новокостянтинівці проспект Леніна на проспект Шухевича. Це нічого, окрім агресії, не викличе. Є чимало героїв і символів, які не викликають агресії ні в кого. Є врешті герої ІІ Світової війни, які воювали в лавах Червоної армії. Це теж наші герої, бо більшість наших дідів і прадідів воювали вочевидь за своїх дітей і за наше майбутнє. Тому стирати спільну пам'ять десятків мільйонів людей нерозумно. У нас достатньо історичних персонажів, які об'єднують країну і роблять суспільство монолітнішим.

 

Перейменування Червонозоряного проспекту на проспект Лобановського не викликало жодних конфліктів у суспільстві. Це приклад ідеального перейменування, як на мене.

А є речі, як, таке відчуття, що свідомо робляться для того, щоб спровокувати конфлікт. Зараз це хибна стратегія, яка не на користь країні.

Це можна зробити в Надвірній. Але в Новокостянтинівці чи в Дружківці це буде диким актом. Я нормально ставлюся до Шухевича. Але треба проводити дуже зважену політику. Бо інакше просто зневіряться в державній стратегії ті люди, які багато що зробили для України. Зокрема 2014 року, роблячи величезну волонтерську роботу.

Думаю, причиною - недостатня фаховість деяких людей, які займають високі посади. По-друге, це бажання вгодити комусь і так заробити якісь дивіденди. По-третє, це вплив агентів Кремля, яких також вдосталь у нас. Не один же рік створювалася ця мережа.