"Ми їли коржики з листя сушоного"

 

Голодних людей із українських сіл до Росії не пропускали загороджувальні загони.

— І голодовки, може, й не було б ніякої, а то ж сначала пройшли кажду хату, витрусили, все забрали під метьолочку, — розповідав 2006-го тоді 83-річний Іван Кругляк із села Сенькове Куп'янського району на Харківщині. — З горшків повисипали. У макітрі було десь кілограм-півтора квасолі, дак і ту взяли, висипали в торбу й пішли. Вибрали весь хліб, а ми осталися без нічого. Страшне врем'я, виживали хто як мог. Ми ходили у Білий Колодязь — там був сахарний завод. То ми рушники, рядна, одяг, посуд — усе, що в хаті було, все поміняли на жом. А як уже нічого не осталось, то ходили просили Христа раді. Їли листя, траву, цвіт усякий. І тим вижили. Наша мати листя нарве з березків, а патом насуше, а патом помне їх. З їх пече коржики. Ми їх їли, ото з листя, із сушоного. Молоді тікали на Донбас і в Росію. Отутачки Бєлгородська область, Курська — от туди й тікали.

Утекти ж із села було не так легко. Бо ні до сусідньої Росії, де не було такого голоду, як в Україні, ні до великих міст голодних людей із сіл не пускали спеціальні заградзагони.

— Це мені батько розказував, і тесть, і тьоща — вони у мене із села Єфремовка Волчанського района, — згадує 54-річний Юрій Григоров із селища Ківшарівка біля Куп'янська на Харківщині. — На граніце мєж Волчанським районом і Бєлгародской областю знаходиться Рибний шлях. Це старий шлях, по якому був зв'язок із селами Бєлгародской області. В голодовку по Рибному шляху постоянно знаходилися раз'єзди красноармєйцев. Вани препятствовалі тому, шоб люди з Волчанського района, то єсть з України, питалися пройти в Росію. Єслі то било врем'я днєвноє, то оні примєняли оружіє — саблі. А там є яри, єслі на каню було трудно достать убієгающего в сторону Росії, то, канєшно же, поражалі з помощю вінтовок. Відстрєлювалі людей, не пускали в сторону Бєлгародской області.

×