"Контрнаступ переживає переломний момент" - l'Opinion

Переживаємо вирішальний момент, переломний, бо це контрнаступ, який називаємо від сильного на сильного. Йде концентрація наступальних українських засобів, які звернені до сильно захищеної зони. Отже, йде боротьба зі значними оборонними засобами по російській стороні. Тож це наступ, який потребує більше часу.

Треба, по-перше, "підготувати ґрунт", завдати ударів углиб логістичних складів та комунікацій. Це українці зробили у квітні-травні.

Потім мали другий етап – прорвати перші лінії оборонних рубежів. Ми досягли цієї точки, а це означає, що створили пролом. Це добре. Це має бути переломний момент. З українського боку, щоб досягти реального успіху, цей пролом потрібно використовувати, його самого по собі недостатньо. Тепер їм потрібно просунутися вглиб та зруйнувати наступні лінії оборони.

І навпаки, з російського боку, вони намагатимуться зупинити цей розрив, щоб гарантувати, що пролом залишиться мінімальним, і що вони залишаться там, де є. Практично відбувається зворотний Бахмут. Маємо обмежений тактичний наступ ЗСУ.

Так, безперечно, йдемо до тривалої війни. У будь-якому випадку вона має всі ознаки такої. Тобто, навіть коли маємо наступ або контрнаступ, який, здається, дає ефект, діяти раптово не вийде. Не вийде так, як було в Харківській операції, або із символічними наслідками, щоб відсунути фронт росіян, узявши таке місто, як Херсон. Бачимо, Україна не спричиняє повної поразки супротивника.

Швидше за все, знаходимося в довгостроковій війні на виснаження, де йде чергування наступальних і оборонних рухів й, насамперед, фізичне та матеріальне виснаження воюючих сторін призведе до вирішення конфлікту. Це має всі ознаки тривалої війни.

Крім того, не будемо ошукуватися, в самій мові двох сторін відбулася зміна парадигми. У перші дні Росія говорила про наступ або великий наступ, який мав, наприклад, призвести до захоплення Донбасу, закінчення війни. Тепер цього нема.

Сьогодні взагалі про це не йдеться. Насправді говоримо про нинішню тимчасовість подій. Росія стримує український наступ, з одного боку, а Україна використовує свій прорив, з іншого. Але жодна зі сторін не може говорити про рішучі дії. Це абсолютно нормально, оскільки цих характеристик у нас взагалі немає. Ми справді перебуваємо на етапі тривалої війни, де здатність продовжувати боротьбу зрештою матиме вирішальне значення.

Адаптація спочатку відбувалася по-різному з обох боків. Українці, якщо подивитися на їхню доктрину, яка розвивалася між 2016 та 2021 роками, були згодні на тривалу війну. Це, зрештою, і сталося. У випадку російського вторгнення вони хотіли і зуміли зупинити його. Змусили росіян вступити у війну на виснаження, щоб у довгостроковій війні виснажити ворога.

Вони змогли уникнути того, щоби їх розбили одним ударом, як спочатку планувала цю спецоперацію Москва. Вони змогли не впасти. Це пояснює дуже ранню загальну мобілізацію громадянського суспільства.

І навпаки, росіяни віддали перевагу короткій війні, що пояснює логістичні невдачі перших днів. Але після цього потрясіння, місяць за місяцем, ситуація вирівнялася.

Звісно, українці планували мобілізацію військової допомоги Заходу, свого громадянського суспільства, але у всіх випадках це з часом стомлює людей та обладнання.

Росія діяла у відповідь, але з частковою мобілізацією, зверненням до радянських запасів, та за міжнародною військовою допомогою до Ірану, Північної Кореї та інших країн-ізгоїв. Зрештою, у нас зараз є поступове вирівнювання, і ми повернулися до цієї логіки, де після першого шоку та адаптації нині обидві сторони мобілізують людей, обладнання та їм вдається відновлювати сили.

Отже, що сьогодні є визначальним для обох сторін, окрім моральної сили та здатності продовжувати війну. Насправді зараз головним для обох сторін є міжнародна військова допомога. Вона особливо все більш важлива для росіян. Спочатку вони її не отримували, бо вони мали набагато більше своїх військових ресурсів, і тому що міжнародне співтовариство було менш мобілізоване на їхню користь.

Згодом пішли великі контракти. Наприклад, на іранську допомогу, яка була помітною. В українців це було у їхній стратегії, що було помітніше. Але зараз, насправді, йдеться про здатність продовжувати війну, і ключовим моментом, окрім мобілізації людей та використання ресурсів, є аутсорсинг та постійне постачання з-за кордону.

Можна сміливо сказати, що вона відповідає поставленій задачі з двох причин. Тому що вона не припинилася, незважаючи на більш ніж півторарічний час конфлікту. Вона також адаптувалася під потреби українців.

Незважаючи на початковий опір, прогалини поступово усувалися один за одним. Проблема зараз у тому, що темпи допомоги не видихаються, і це дуже важливо відзначити, оскільки до цього конфлікту ми багато говорили про небажання Європи, відсутність волі в ЄС чи на Заході загалом.

Це не так, воля все ще є, вона все ще міцна, чи то з американської сторони, чи з європейської. Проблема скоріше в задишці, яка обов'язково має кількісний характер. Не щодо типів ресурсів. Після артилерійських систем були танки. Після танків літаки. Проблема радше у їх кількості з часом. Якість начебто покращується поступово, але неминуче, у нас стає дедалі менше запасів.

І тоді всього, що ти даєш, у тебе вже немає, це логічно. Але оскільки не можете все відразу відтворити, оскільки збройова промисловість потребує нарощування темпів і не пристосована до таких обсягів, не можете виготовляти зброю в тій же кількості.

Таким чином, насправді, якщо й станеться уповільнення, то воно буде кількісним через проблеми промислового виробництва, а не матиме політичний характер чи через небажання допомогти.