Середа, 12 грудня 2018 23:24

Говорити зараз на Донбасі російською - це запрошувати імперію тебе підгребти - Леся Рой
5

Автор: Сергій Старостенко
 

"Чим раніше донецьких дітей "красти", тим краще. Але наші волонтери часто нехтують цією можливістю. Коли ми їздили торік в АТО на День захисту дітей, з нами були якісь запрошені аніматори. І от ці аніматори виходять на площу до місцевих і врубають російськомовну попсу, роздають людям кульки, ручки, солодку вату. Не знаю, чи це з натяком, чи ні. Але все це роздається під російськомовну музику. Так не можна робити. Бо люди реагують, як на зелену лампочку, їм гуманітарка приходить з російської сторони чи з української. Якщо ви приїхали з української сторони, то хоч говоріть українською, розповідає співачка, лідерка гурту Телері Леся Рой.

Дівчина від початку війни їздить на передову з концертами для військових, дітей у притулках, місцевих жителів.

Відколи в нас війна, вдома весь час бути не можу. Оце на Покрову виступали ми в дитячих інтернатах на Донеччині, в зоні АТО. Зараз їх повивозили, евакуювали всі інтернати, які були на лінії зіткнення – за 30 чи 40 кілометрів. Але в Торецьку інтернат лишився – нема куди вивозити дітей. Нещодавно уламки снаряду попали у стіну будівлі інтернату. Добре, що ніхто не постраждав. . Дітей вивезли в санаторій, що ближче до тилу. Але складається на те, що доведеться їх вертати назад у ці ж інтернати на лінії зіткнення. Так уже пару разів було.

Знайомий волонтер Олександр Івашков допомагає дитячим притулкам і речами, і вивозить дітей, коли є змога. На Новий рік взяв з кількох інтернатів дітей і вивіз їх в Карпати. Їх погодився безкоштовно прийняти туристичний хостел від церкви. Але, звісно, мали клопоти. Я в останню ніч перед виїздом ходила по коридору, де жили діти, і витирала спиртом їхні каляки-маляки на стінах. Схоже, що дитина просто брала ручку, ішла вздовж стіни і вела таку лінію.

Якого віку ці діти?

Середнього шкільного. Від 10-ти до 13-ти років.

Діти з Донбасу ростуть уже не ватниками? Як вони ставляться до війни?

Ще у 2015 році вони нам розповідали: "Деякі з наших батьків – за Путіна. Ми з ними не сперечаємося – собі дорожче. Бо від них залежимо. Але коли почався якийсь "вкид" про розпі'ятого хлопчика у Слов'янську – ми відразу в інтернет заходимо. Пишемо своїм знайомим у Слов'янськ: "А що у вас там?" - "Та нічого, приїжджали російські журналісти, щось там покричали, познімали, поїхали. Все нормально".

Дітям на Донеччині завдяки інтернету мізки уже не задуриш. Вони можуть перевірити інформацію. Звісно, не всі.

От, скажімо, мій 32-річний двоюрідний брат, в Одесі живучи і маючи прекрасний доступ до інтернету, ностальгує за Союзом і хоче жити при Сталіні. Не можу сказати, що це наслідок виховання в совку. Це в нього просто якийсь бзик – Після Майдану сфоткав там одну горілу шину, яку лишили як пам'ять, виклав в інтернеті і підписав: "Анархисты разрушили Киев".

Коли гигнувся Союз, наша родина цього дуже чекала. Мій батько і його друзі боролися за незалежність, мали проблеми з КДБ у 1960-80-х роках. Вони сподівались, що совкова свідомість у народу повністю зникне, коли повимирає старше покоління, яке жило за Союзу. Однак бачу, що все одно якийсь відсоток придурків лишається. Зустрічаю таких нечасто, але вони є і кричать найголосніше.

Ще коли ми в 2014-15 роках їздили по АТО, до нас у кожному місті тихенько підходили жіночка чи дідусь, шепотіли: "Слава Україні!". Кажу: "Героям слава! А чого пошепки?" - "Я тут одна проукраїнська на ціле місто. Всі ватники і сепари". Кажу: "Знаєте, за сьогодні ви вже п'ята. Ну якось скоординуйтеся". На наших концертах такі люди часто знайомилися і іноді дізнавалися, що живуть на сусідніх вулицях.

Зараз уже люди скоординувалися – зідзвонюються, списуються. На Донбасі у багатьох містах є безкоштовні курси української мови. Хтось із волонтерів - вчителька української мови, хтось журналіст – вони й ведуть ці курси.

Волонтерам там працювати безпечно?

Тільки нещодавно, в кінці літа, Міноборони вирішило – непорядок, що волонтери їздять, хто як хоче. Влада вимагає, щоб волонтери перед поїздкою подавали повні дані – в який час в якому місті АТО вони планують перебувати. Всі знають, що розмови телефоном чи по рації часто перехоплюються. Що за голови деяких волонтерів нагорода складає 15 тисяч доларів. Неприємно, коли свої ж починають палиці в колеса встромляти. Дядьки з генштабу хочуть усіх зібрати і перерахувати до виборів.

На щастя, у нас не Білорусь і не Раша. Якщо будуть прикручувати гайки, їм же буде гірше. Пробував Яник поприкручувать, і що? Якщо вкинути жабу у холодну воду і підігрівати – вона звариться. А вкинути її в окріп – вона вискочить. Не треба допускати, щоб нас потрошку нагинали.

Автор: Сергій Старостенко
 

Якось ви казали, що найкращий спосіб боротьби з ватниками на Донбасі – це "вкрасти" уми їхніх дітей.

У цьому питанні – чим раніше дітей "красти", тим краще. Але наші волонтери часто нехтують цією можливістю. Коли ми їздили торіr в АТО на День захисту дітей, з нами були якісь запрошені аніматори. І от ці аніматори виходять на площу до місцевих і врубають російськомовну попсу, роздають людям кульки, ручки, солодку вату. Не знаю, чи це з натяком, чи ні. Але все це роздається під російськомовну музику. Так не можна робити. Бо люди реагують, як на зелену лампочку, їм гуманітарка приходить з російської сторони чи з української. Якщо ви приїхали з української сторони, то хоч говоріть українською. Хіба важко знайти дитячі пісні українською мовою, а не ставити російськомовні "Танцующие утята" чи "Фиксики"? Є прикольний український журнал "Професор Крейд". У нього в музичному додатку прекрасні українські пісні.

На Донбасі провели місцеві вибори. Населення в них вірить?

Його думка не враховується. Звичайно, місцева влада може намалювати які завгодно результати. Як і кримський референдум свого часу. То все фількині грамоти.

Людям присилали бюлетені, надруковані частково українською.

Думаю, у них лишились українські бланки. А переробляти – то морока і гроші. А з Донбасу гроші витягуються.

Ще не все розікрали?

Починалося все з мародерства кустарного, не професійного. Приїхали бандюки і давай вивозити сантехніку, каструлі, унітази, батареї. Пізніше, коли вже регулярна російська армія приїхала, все стало масштабніше. Пиляли заводи і станки вивозили машинами. Причому самі і хваляться, як і в роки фашистської окупації – мовляв, "ми змогли врятувати завод якийсь і вивезти, поплескайте нам, що він не дістався бендерівцям". Крадуть і ще вимагають похвали за це.

Перед військовими виступаєте зараз?

Так. Наш гурт не має свого транспорту, тому ми їздимо в АТО з іншими волонтерами і організаціями. Іноді військові самі організовують нам приїзд. У 2015-16 я просто за власні кошти їздила. Доїздила до Маріуполя потягом, і далі мене вже машинами возили по частинах, які чекали виступу.

Була в мене тоді фішка: доїжджала туди, куди не возять музикантів – на опорні пости. Бо там мало людей – 10-30 чоловік. Не має сенсу везти багато артистами. Та й небезпечно їхати здоровезним білим автобусом і ставити сцену – може "прилетіти". А я маленька, вскочила в БТР чи у танк – і приємний сюрприз виходить.

Біля лінії зіткнення вашу музику було чутно на стороні ворога?

Коли я приїздила ховаючись десь у бліндажі або під маскувальною сіткою у теплий час року, то, звісно, я співала наживо. Ми не ставили підзвучку, бо, почувши, сепари могли б стрельнули по нас. Але мої сатиричні пісні "У верблюда два горба, у укропа два раба", "Забери меня из Новороссии" та подібні – наші виставляли колонки і врубали їх в якості гімна о шостій ранку щодня. Зрештою підбіг до них якийсь хлопчик, тицьнув в руку мобілку простеньку і втік. Беруть, а там голос: "Мы – ополченцы. Нам все равно, мы местные. Но вот российские солдаты просто бесятся от этих песен. Давайте вы не будете их включать, а мы вас предупредим, когда будем вести обстрел". Так що пісні – теж боєприпаси.

"Мы – ополченцы. Нам все равно, мы местные. Но вот российские солдаты просто бесятся от этих песен. Давайте вы не будете их включать, а мы вас предупредим, когда будем вести обстрел"

Ми уміємо сміятися з ворогів. Стаємо тоді сильнішими. Тому і я їжджу переважно з сатиричними піснями. Бур'яни на полі можна нищити добривами. Бур'яни від них згоряють, а культурні рослинки – сильнішають. Так само і з сатиричними піснями. Та сама пісня послаблює ворогів і посилює нас.

Який настрій ви бачите зараз у військових?

Армія стала більш професійною – це однозначно. Коли була мобілізація – то хай ти людина проукраїнська і патріотична, але коли в тебе робота, діти і якісь плани, а тебе вихоплюють і випихають на фронт – це все-одно інший настрій, ніж коли людина іде на війну добровільно і свідомо.

Було зразу видно, добровольці перед вами чи мобілізовані. На концертах мобілізовані просили не козацькі патріотичні пісні, а "Демобилизацию" Сектора Газа. Чекали та мріяли, видно. Хоча вони дуже класно втримали фронт у період, коли ще не було нормальної зарплати для військових. Але з другого боку, коли по тобі стріляють, а тобі через мінські угоди забороняють стріляти у відповідь – це деморалізує дуже сильно.

Зараз настрій на фронті кращий. Аватарів менше. Це перемінилося у 2016-2017 році.

Аватар – це не просто п'яниця. П'яниця – це той, хто сидить у себе вдома і нищить своє здоров'я, але це його вибір. І коли він не хуліганить на вулиці, то бог з ним, хай хоч бухає, хоч вішається. Аватар - це той, хто п'є на фронті. Тобто, грубо кажучи, на роботі. У мене є друг, він не дурний бухнути, але коли він працював висотником, казав: "Мені й на думку не спадає випити, коли я йду на роботу. Лізу на дах. Можу сам зірватися або не підхопити вчасно товариша". У цьому різниця між п'яницею і аватаром. Аватар бухає н фронті і деморалізує товаришів. Погано виконує роботу, стріляє своїх. Аватари – це була недавно велика проблема АТО в Україні. Останнім часом стало їх менше. Якщо у 2015 році я бачила у клітці якогось аватара, в ямі чи на виховних роботах – принаймні вони траплялися на очі, то зараз їх стало менше. Як тарганів.

Автор: Сергій Старостенко
 

Завдяки чому?

Завдяки тому, що більшість військових зараз – контрактники, які ідуть на війну, як на роботу. А не люди, яких зірвали на війну з дому проти їх волі.

Вам траплялося бачити як живе і функціонує армія ДНР? Що це за люди?

Я бачила деенерівців полонених. Ми в одному місці робили концерт до першої ночі. Чую, щось ворушиться на веранді: заглядають два шакали з бандюковськими замашечками: "Начальник, такая музычка хорошая, респектик. Мы под дверями слышали, нам так понравилось. А можно мы послушаем?". Але їх не пустили – хай слухають через стіну.

Хлопчик років 18-ти просив: "Не віддавайте мене назад, не обмінюйте, бо вб'ють мене там". Але його разом з усіма обміняли – треба ж було своїх забрати. Через місяць виявилось, що його вбили свої ж, на його боці

Був сумний випадок у 2015 році. Наші захопили полонених і чекали їх обміну. Старші полонені сиділи собі просто похмуро. А був серед них хлопчик років 18-ти. Видно було, що йому задурили голову, мовляв, "бендери страшні", і він оце воювати пішов. А поспілкувавшись на базі добровольчого батальйону з нашими дядьками-добровольцями, йому полуда з очей спала, і він так просив: "Не віддавайте мене назад, не обмінюйте, бо вб'ють мене там". Але його разом з усіма обміняли – треба ж було своїх забрати. Через місяць виявилось, що його вбили свої ж, на його боці.

Чула, ваші пісні містично впливають на тих, про кого співаєте.

Ми ж потвори містичні. Іще на Майдані вийшло так, що ми виступали перед нападами беркутів – перед першим побиттям студентів. Виходило так, що співаємо про героїв, збираємося додому, і через кілька годин на наших налітає беркут. Кажу: "Ми співаємо про хороших, і хороших б'ють. Давайте співати про поганих". Заспівали про тітушок – через два тижні прибрали антимайдан. Заспівали про Беркут – його розформували. Заспівали про аватарів – і аватарів менше стало. Зараз співаємо про Путіна. Це жарти, звісно, але, можливо, таки ворогам здоров'я трохи попсує .

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Вперше за 5 років війни Росія офіційно є агресором - Зен Антипоп

Про що насправді хочеться співати?

Маю хоббі – збирати і співати різномовні пісні. Коли зустрічаєш на фронті грека, чи цигана, молдованина, поляка, грузина, азербайджанця, і співаєш їхньою рідною мовою, вони в такому приємному шоці. Грузин казав – як мед по серцю.

А дійсно містичні випадки траплялися за час волонтерства?

Був один підрозділ, де я попросилася переночувати між концертами. А оскільки мій чоловік пішов на мобілізацію, мені в Києві було дуже тоскно. Тож я в них практично на рік зависла. Оскільки у мене тонкі руки, я найкраще чистила кулемети – руки повністю пролазять у полум'ягасник. Коли жаркий був час, я зранку по полях концертами, а ввечері і вночі допомагала драїти залізяки. З цього взводу ніхто за три роки не загинув і не був поранений.

Тільки друга зачепило: в 2014 пообіцяв, що на певну дату приїде в Київ, однак не був певний, що вдасться. Я сказала: "Хоч тушкою, хоч чучелом, хоч застудись, хоч захворій, але щоб ти до цієї дати був на місці". У призначений день приїздить він у Київ зі зламаною рукою. Каже: "Тьху на тебе, не пробачу ніколи". У його бтр влучив снаряд, і кулемет зламав йому руку. Я його кілька місяців доглядала і вибачалася.

Автор: Сергій Старостенко
 

Як вам після передової живеться на Оболоні - у спальному районі Києва?

Мені дуже подобається Оболонь. У мене прізвище Рой. Моя тотемна тварина – це бджола, а Оболонь, якщо глянути на карту, не кварталами, решітками, а шестикутниками побудована, як сотами. Мою музичну школу видно з вікна, тож мені не дуже далеко ходити на роботу. Пляжик – хвилин 15 пройти. Оболонь і Троєщина – мої улюблені райони. Вони не геть забудовані, як Позняки. І не такі похмурі, як стара хрущовська забудова на Борщагівці. Світленькі зелені райончики. Живу тут 13 років.

Ваші батьки – спадкові музиканти?

Мамине прізвище Зброжек. Зброжеки - польська шляхта, воювали весь час – у шведській війні, при Хмельницькому. Мама в дитинстві мене в тир водила, у вісім років у мене був власний ніж.

У батька навпаки три покоління професійних музикантів. Мама вчилася музиці у мого батька, так вони і познайомились.

Батько - кобзар. Мав проблеми з КДБ. Його викликали і казали: "Що ви співаєте про козаків? Це застаріле. Станьте соловейком партії". Мав клопоти.

Сестрі прабабці Галина Олейніченко була оперною співачкою в Москві.

Я мультиінструменталіст. Це просто – бачиш систему, і можна грати на будь-якому інструменті, який ти до цього жодного разу в руки не брав. Не граю хіба що на флейті-поперечці, бо не вистачає "дихалки".

Я не вживаю алкоголь, не пробувала ніколи курива чи наркотиків. У мене наркотик музика. Вистачає.

Мені подобається виводити людей з рівноваги, щоб вони ставали справжніми. Можна людину насмішити, можна перелякати, і зробити це музикою. Мені подобається коли люди відкриваються. Хлопці на блокпостах кажуть – таких пісень не буває. Тому я їх і співаю, - кажу

Люблю імпровізувати, без репетицій підігравати іншим музикантам. Це як кинути парашут з літака, і стрибнути за ним самій, щоб підхопити в повітрі. Я роблю це в музиці. Це адреналін. Я не вживаю алкоголь, не пробувала ніколи курива чи наркотиків. У мене наркотик музика. Вистачає.

Мені подобається виводити людей з рівноваги, щоб вони ставали справжніми. Можна людину насмішити, можна перелякати, і зробити це музикою. Мені подобається коли люди відкриваються. Хлопці на блокпостах кажуть – таких пісень не буває. Тому я їх і співаю, - кажу.

Вважаю, що треба придумувати пісні, яких тобі не вистачає. Хочеться щось заспівати – а нема цієї пісні. Так сама пишу.

Перші мої пісні були навіяні традиційним російським роком на зразок БГ, Аукціона, Ноля, Гражданской обороны.

Ви російською співали?

Звісно. Я народилася на Одещині, виростала в Криму. Я і зараз російською часто говорю. Я білінгв. Це як бінокулярний зір, який розвинувся в ході еволюції у мавпи і в людини. Бо коли ти кінь, ти дивишся одним оком на схід, другим на захід і видивляєшся небезпеку, а коли ти мавпа і мусиш дуже точно стрибнути на якусь гілку, тобі потрібен бінокулярний зір. Інакше ти промахнешся і гепнешся об землю.

Двомовність допомагає бачити слова під різними кутами.

Коли ми переїхали у Переяслав, мені було 9 років. Я з Криму потрапила в українську школу, українське місто. Звісно, з народження чула, що батько співав думи. У мене певний словниковий запас був, але не говорила, а тут заговорила українською і за кілька років опанувала переяславський суржик. Тут треба знати, в якій мірі сунутися – в бік російської чи в бік української. Якщо на західній Україні сказати "харашо", ти виглядатимеш чужорідно, а сказати в Переяславі "добре" - то ти там будеш виглядати не своїм.

Мені подобаються усілякі діалекти, суржики. На фронті в цьому плані дуже класно, бо там перемішані люди з різних регіонів України. Я не могла тільки вичислити одного дядька. Він вставляв російські слова, але розмовляв чистою українською літературною мовою. Виявився з Чернігова. Але до війни був російськомовним, а зараз принципово перейшов на українську, тому і такий дивний словниковий запас вийшов.

Під час Майдану і війни у мене багато знайомих перейшло на українську.

Це не можна назвати модою?

Це імунітет. Це захисна реакція на інфекцію "русского мира". Бо вороги роблять, як колись Гітлер: "Ми не нападаємо на Чехію, ми просто захищаємо своїх німецькомовних громадян Чехії". Те саме на Донбасі і в Криму. Зараз, якщо говориш там російською – це наче запрошуєш імперію тебе підгребти.

Зараз, якщо говориш на Донбасі і в Криму російською – це наче запрошуєш імперію тебе підгребти

В імперській армії є учасники армії з різних народів, треба їм якось взаємодіяти. І вони говорять мовою метрополії. В Союзі вчили всі російську і так виходило, що в армії практично всі російськомовні були. Як і в науці – де треба було комунікувати в межах імперії. До недавнього часу і в нашій армії було так. Зараз хтось принципово перейшов на українську мову, хтось із україномовного середовища.

Різними мовами дійсність здається інакшою?

Звісно. Менталітет різний, і тому нюанси у мові теж. Влітку читала я Стругацьких – "Понедельник начинается в субботу" - перекладений на українську мову. Як на мене – відстій. У свою російську геніальні Стругацькі вставляли канцеляризми, анахроніхми. От у них "замшелый дед". Українською такого присмаку немає. Коли переклали на літературну українську, воно стало несмачним, прісним.

Українська мова багата тим, що органічно в себе приймає і русизми, І полонізми. Як, куховарячи, можна додавати різні приправи, так можна присмачувати мову різними прийшлими словами. Але літературну мову треба знати, хоч би для того, щоб тебе не могли загарбати.

Ви називаєте себе нявкою. Що відчуваєте спільного з цією міфічною істотою?

Людина – суспільна істота. Вона завжди шукає своїх. Хтось підкочує штани, хтось відрощує бороду, хтось ходить у певних кольорах. Я теж в одязі і поведінці шукаю свою тусівочку. Як хіппі чи націоналіст – це для того, щоб прибитися до тих, хто має подібну думку, щоб з ними тусити і не бути самотнім.

В умовах війни я хочу бути з пазурями. Ти ворог – ти мусиш піти з нашої землі, або лягти в неї.

Всі мають уявлення про мавок. Це для того, щоб не описувати себе надто довго. Коли кажу, що я нявка, людина зразу розуміє, що я цікавлюся містикою і казками. Нявка – жорстока істота. Заради розваги може втопити когось чи залоскотати. А в умовах війни я хочу бути з пазурями. Нявки безжальні. Її не можна улестити чи вблагати. Ти ворог – ти мусиш піти з нашої землі, або лягти в неї.

Коли я своїми руками ладнала кулемети і збирала боєкомплекти, розуміла, що це для того, щоб вбивати. Тішилася, що хоча б так могла докластися до спільної справи. Бо найбільше бісить своє безсилля.

Автор: Сергій Старостенко
 

Чи дивитеся сучасне кіно?

"Посттравматичну рапсодію" Дмитра Корчинського подивилася. Я не ходила на "Кіборгів" чи на щось похмуре. Не вистачає нервів. І страшно, що буде не схоже на правду. Я багато чого бачила власними очима, боюсь, що буде якась фальш. Війна виснажує, але на фронті ти просто зібраний і сконцентрований. А от коли починаєш у мирному Києві таке щось читати чи дивитися, воно так вимотує нерви, що втрачаються сили. Можливо, після війни щось і подивлюся.

Війна виснажує, але на фронті ти просто зібраний і сконцентрований. А от коли починаєш у мирному Києві таке щось читати чи дивитися, воно так вимотує нерви, що втрачаються сили

Бачила комікс про донецький аеропорт. Відкриваю пару сторінок і починаю плюватися. В ДА були добробати переважно, а перша ознака, по якій можна пізнати добровольців, це різнорідний камуфляж – той у британці, той у флектарні. А в коміксі усі герої стоять в однаковісінькій формі – в однакових кепочках, шеврончиках. Це художник намалював сучасні ЗСУ. І викривив правду. Наші добровольці, як колись махновці були – той в галіфе, той в шароварах, той у кудлатій шапці. Хто у чому прийшов. Діти матимуть уже викривлену картинку. А це погано. Треба історію берегти, якою б вона не була.

Якими міфами живе зараз наше суспільство?

У цілісінького нашого суспільства був міф, що українці з росіянами брати. Зараз цей страшний міф зменшується. Багато кому повідкривалися очі. Я у 2014 була ту Щасті на Луганщині. Там у них є Щастинська ТЕЦ. У неї обстріляний східний бік. Приходить до айдарівців, в яких ми виступали, місцевий дядько: "Це ви обстріляли" - Ні, ми ж з заходу стоїмо. – "А ви, певно, якимись американськими снарядами, які облітають бумерангом і луплять з іншої сторони". Комусь не відкриваються очі хоч тикай його мордою.

Міфів багато дрібніших. Хтось досі вірить в доброго пана, мовляв ми маємо знайти якогось лідера, який нас виведе у краще майбутнє. Такий культ особистості.

Досі сильний міф, що закордон нам поможе. З давньруських часів ми запрошувати до себе чужоземних правителів.

Ви переймаєтеся політикою? Чекаєте на доброго пана?

У мене з початку Майдану майбутнє скоротилося до місяця. Я далі, ніж на місяць, не загадую, не бачу сенсу в довгостроковому плануванні. Дію зараз тактично, а не стратегічно.

Не вважаю, що може прийти одна людина, щоб навести порядок. Має змінюватися свідомість знизу. Я роблю своє на своєму рівні – з дітьми працюю, з солдатами, з цивільними.

Вам імпонує нинішнє наше музичне середовище і сама українська музика?

По-моєму, нічого не міняється за сотні років у плані музики. Є популярна музика, це може бути релаксовий лаундж, і дурацька причеплюча попса, і важкий метал. Функція музики – вихопити людину з її клопотів і дати відпочинок. Кажуть – все заполонила попса. Попса була і буде завжди.

Якщо не буде попси, люди не стануть масово слухати Баха. До речі, у Баха теж є попсові твори, наприклад, "Жарт". Будь-хто може додати туди дискотечні барабани, і Бах стане типовою сучасною попсою. У світі існує тільки те, що людям потрібно.

Немає українського тюремного шансону. Просто шансон український є – романси, душевна невибаглива музика, а тюремного немає. Бо у тюрмі, так само, як в армії, мова спілкування була імперська – російська. Всі, хто потрапляв у тюрму, спілкувалися нею, тому і пісні тюремні тільки російськомовні. І це зараз добре

Що цікаво: немає українського тюремного шансону. Просто шансон український є – романси, душевна невибаглива музика, а тюремного немає. Бо у тюрмі, так само, як в армії, мова спілкування була імперська – російська. Всі, хто потрапляв у тюрму, спілкувалися нею, тому і пісні тюремні тільки російськомовні. І це зараз добре.

На щастя, ми втекли від імперії, і немає в нас такої традиції: "Не служил – не мужик, не сидел – не гражданин". Імперія особистість знецінює. У нас теж тривалий час були імперські пережитки – коли не цінують твій час і працю. Лише останні роки почалася якась повага до людських зусиль і часу.

Леся Рой, співачка, музикант-мультиінструменталіст, 38 років

Народилася в Чорноморську (колишній Іллічівськ) Одеської області 17 липня 1980 року. Мама викладала в музичній школі гру на фортепіано, сопілці і гітарі. Батько - кобзар.

Родина жила в різних містах – шукали підходящий клімат для батька-астматика. Запоріжжя, Новомиргород, найдовше – у Красноперекопську (Крим). Коли Лесі було 9 років – переїхали до Переяслава.

Працювала з 12-ти років. "Допомагала мамі на канікулах прибирати офіс. Ми з нею ділили в пропорції два до одного приміщення і я отримувала третину зарплати. Це вчить цінувати гроші та час".

Двічі закінчила музичну школу – по класу сопілки і по класу скрипки. "Я мультиінструменталіст. Не граю хіба що на флейті-поперечці, бо не вистачає "дихалки", і на барабанній установці – бо не маю її вдома".

У 1998 році створила гурт "Телері".

В 2002 році закінчила Переяславський педагогічний університет, спеціальність "вчитель початкових класів і музики". За рік до того стала викладати в музичній школі сопілку і гітару.

У 2005 році переїхала до Києва. Викладає у музичній школі на Оболоні.

З початку бойових дій у зоні АТО їздить на передову з концертами для військових, дітей у притулках, місцевих жителів.

Захоплюється творчістю письменниць Крістіне Нестлінгер і Астрід Ліндгрен. "Пеппі Довгапанчоха – моя улюблена героїня. Для мене вона зразок – як можна жити, нікому не підкоряючись".

Любить вирощувати квіти.

Займається капоейрою.

Заміжня. Чоловік Віктор Тімохін – програміст і музикант-перкурсист. Синові Ельдарові 17 років, вчиться на художника.

Зараз ви читаєте новину «Говорити зараз на Донбасі російською - це запрошувати імперію тебе підгребти - Леся Рой». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 33098
Голосування Підтримуєте введення біометричного контролю на кордоні з РФ?
  • Підтримую. Тепер потрібно заборонити українцям їздити в Росію
  • Ні, нічого не дасть крім черг на кордоні
  • Потрібно вводити візовий режим
  • Краще заборонити росіянам в'їзд в Україну
  • Це нічого не дасть. Злочинці з РФ все рівно знаходитимуть способи потрапити в Україну
  • Досить повністю припинити транспортне сполучення з РФ
  • Сумнівне рішення. Такий контроль ще більше провокуватиме Росію. Можливе загострення на Сході
Переглянути
Погода