Київ як одне із найдревніших міст Європи завжди привертав увагу як допитливих екстремалів, так і звичайних туристів, які цікавляться містикою. Віддавна столиця відома своїми таємничими куточками із сумнівною історією, про які ходять моторошні легенди.
Місцеві історики й відомі письменники називають Київ містом, яке наповнене містикою і загадковістю. Легенди й міфи кияни передають із покоління в покоління, а незвичні локації стали обʼєктом натхнення фотографів, молоді й любителів надприродного.
Хто насправді відвідує найбільш неординарні місця столиці та які легенди ходять про них, дізнавалася кореспондентка Gazeta.ua.
ПРОВАЛЛЯ
Дорога понад глибоким яром звивиста, з битим асфальтом, місцями помережаним глибокими тріщинами. Щойно зазеленіле листя густих зарослів тріпоче від весняного вітру й майорить на сонці, створюючи химерні тіні.
За кілька хвилин звідси, трохи вище стежкою – станція метро Арсенальна. "Провалля" – так називали у давнину цю місцевість у Києві. Вона простягається над берегом Дніпра.
Внизу "Провалля" важко розгледіти старий Зелений театр. Масивні стіни й трибуни видно тільки крізь сітку з парковки. Територія Зеленки – народна назва театру – огороджена високим залізним парканом з колючим дротом. Згори відкривається вид на велику підпірну цегляну стіну і площу, залиту бетоном.
Одразу звідси впадають в око яскраві кольори повсюди – різного роду сміття розкидане на сходах, трибуні, під бордюрами. Вочевидь, охочих відвідати Зелений театр багато, бо в сітці за автівками помічаємо дірку в людський зріст.
Театр під відкритим небом зʼявився в середині XIX століття на місці Печерської фортеці, що була частиною Київського укріпленого району. Яр закрили двома підпірними стінами, обладнаними військовими спорудами.
Верхня стіна не мала військового значення, але була споруджена відповідно до фортифікаційних інженерних традицій. Нижня закривала проходи до Ланцюгового мосту і охороняла Подільські Нікольські ворота. Обидві стіни були пов'язані підземним ходом, що з'єднував арсенальні майстерні та водокачку на березі Дніпра. У підземеллях були прокладені чавунні водопровідні труби.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Монашки у спідницях" і "бандити в рясах". Як живе "Паша Мерседес" під Києвом та що про нього кажуть сусіди
До камʼяних сходів спускаємось крутим схилом від паркану. Де-не-де на нього спираються дошки, міцні гілки дерев, а з іншого боку стоять стільці – так екстремали намагаються перелізти на закриту територію. Повітря тут пахне зловіще – сирість і холод бетону пробирають до дрижаків.
Під ногами тріщить бите скло, пакети від чіпсів, пусті пляшки розкидані всюди. Біля сходів на купі валяються зламані старі глядацькі крісла – блакитного й бузкового кольору –, схожі на ті, що встановлюють на стадіонах.
ХОДИ ДО ЧЕРНІГОВА
Площа має круглу форму й має кілька рівнів. Нижчий – ближче до обриву з боку Дніпра, другий – прилягає до стіни. Між ними невисокі сходи, що виконують функцію лавок й оббиті деревʼяними брусками.
Через сітку парковки нагорі пролазять двоє. Худорлявий хлопець і статна дівчина в чорному, з хвостиком на голові, з цікавістю зазирають вниз. Спускаються до сходів і зістрибують з високого парапету.
– Я тут вперше, а Іван ні, – каже 17-річна Марина, киваючи головою на юнака. Ховає руки в кишені чорного широкого бомбера, під яким видно сіру футболку з яскравим принтом. – Цікаво тут, просто подобаються такого типу споруди.
Студенти відвідують загадкові місця столиці в пошуках гострих відчуттів, зізнаються. Прізвища називати не хочуть, щоб не потрапило на очі батькам. Чули, що з театром повʼязують багато містичних легенд.
– Про "хазяїна" і тунель на Чернігів, – згадує чутки про Зеленку Іван. – "Хазяїн" – це привид зеленого театру і з ним треба привітатись, перед тим, як заходити в печери. Там входу як такого немає, але є дірка в одне з вікон. Я трохи гуляв там. Раніше, мабуть була більш важлива це споруда, а зараз там все в бруді, в осадах з води.
Там все в бруді, в осадах з води
Однолітки пропонують разом пройти в муровані ходи. Знайшли там на стінах сатанинські символи і хочуть показати.
Високий мур закрили по всій довжині сіткою, щоб зруйнована з часом цегла трималася купи. Внизу під стіною – деревʼяні накриття арочної форми, вкриті чорною фарбою.
Протягом першої половини XX століття ніхто не намагався раціонально використовувати ці гігантські інженерні споруди. Але після війни галерею водопостачання використовували київські злочинці, щоб заховати трупи пограбованих гостей міста. Відтоді це місце й здобуло дурну славу.
Згодом у 1949 році територію театру перетворили на кінотеатр, причому в його будівництві брали участь і німецькі військовополонені. Це місце стало популярним серед киян, які проникати на сеанси без плати за вхід, використовуючи підземелля та дренажні системи.
Тут розбили парк з каруселями і амфітеатр на 4 тис. місць. В 1960 роки театр загорівся від блискавки, відновили його тільки в 1978 році. Однак здобути колишньої популярності йому так і не вдалося.
У 2011 році на цьомі місці відкрили однойменний нічний клуб, однак він не приносив очікуваних прибутків. Власність у власників відібрала держава за борги.
СКАРБИ У ПЕЧЕРАХ
З обох кінців напівкруглої стіни встановлені арочні, гострі на кінцях сталеві двері в готичному стилі. Зараз вони зачинені на ключ.
Пролізти в печери можна за деревʼяною спорудою, що виконувала колись функцію барної стійки. Іван і Марина знайшли інший вхід – через дірку в сітці проходять крізь вікно.
– Я був у якісь вихідні, то на площі гуляли люди, фотографували, – згадує Іван. – Але в печери вони не заходили.
– Там темно, страшно, павуки, – додає Марина, нервово сміючись. – Я просто лазила по подобним штучкам, у Таракановому форті. Ми там спускалися в підземні ходи, де теж, кажуть, люди бачили призраків. Усе це. Там були теж цікаві місця, але ми не лазили багато, бо темно, а ми були без фанаріків.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Затоплені підвали, зірвана дамба і купа риби: як живуть у селі, яке "накрила" велика повінь
У легенди, повʼязані з Зеленкою, кияни не вірять. Але в цьому місці відчувється якась зловісність, каже дівчина.
– Після "Битви екстрасенсів" у всяке повіриш, – жартує.
Окрім легенди про "хазяїна" печер, якого ще називають "примара", це місце обросло й іншими народними оповідками. Найпопулярніші – про підземні ходи, що ведуть до Чернігова, літаючі тарілки, заховані у тунелях скарби. Подейкують, що під старою фортецею є дев'ять поверхів, які заклали ще в ХІІ ст.
– Навіть якщо й були ходи до Чернігова, то вони вже завалені, – запевняє хлопець. – Я минулого разу пройшов до кінця стіни, а далі був крутий спуск і підйом наверх. То я не залазив туди, бо було мокро, слизько – дощі йшли. Якщо полазити нормально, взяти не дуже нові речі, то можна щось цікаве знайти. Там ще одна стіна є, то там також, здається, є ходи, але я не ходив туди.
Можна щось цікаве знайти
Зелений театр приваблює безхатченків, які можуть заночувати в тунелях або приміщеннях колишнього нічного клубу. Постягували сюди матраци, ковдри, старий мотлох, коробки – усе сміття розкидане під деревами й накриттями довкола.
– Я приходив вдень сюди, – розповідає Іван. – Але нікого не було, бо я думаю, що всі вночі такі люди тут тусуються. Шприци валяються ж.
Що потрібно зробити на місці театру, молодь вагається відповісти. Для початку можна було б прибрати, обурюється Марина.
– Чи ганяє поліція, – питаємо.
– Поряд нікого немає, не бачили копів ніколи. Якщо будуть ганять – то прийдеться побігати, – крізь сміх говорить студентка. – Воно під охороною якоюсь, але не бачили охоронців. Там поряд кафе якесь, то може там хтось дивиться. Мені колись давно про це місце однокласниця розказала, як одне з таких цікавих місць.
ПЕНТАГРАМА Й ЖЕРТВОПРИНОШЕННЯ
Руда цегла тунелю в стіні почала осипатися від вологи. Кроки тут стають голоснішими – відбиваються луною від високих стель. Водовідводи працюють погано, тому стінами стікає вода – дзюрчить і капотить, мов у підземеллі. Від неї на цеглі у кілька шарів налип білого кольору слизький осад.
Сміття тут значно менше, ніж на вулиці. Вікна під гармати вже замуровані, але залишились старі іржаві решітки. Іван показує свічки, що стоять по одній на виступах стіни. На протилежній – червоною фарбою намальовані й обведені колом дві пентаграми.
– Сатаністи ж люблять такі місця. Дивно, що тут ще ти не побачив жертвоприношення, – звертається до Івана дівчина. – Ми якось десь лазили, не памʼятаю, де, то я бачила залишки такого жертвоприношення – серце тварини лежало. Батько сказав, чи олень, чи козел якийсь.
Місцями глиняна підлога розрита, а в дірках видно цегляні арки під рівнем землі. Що то за отвори, сказати на перший погляд важко. Але туди з товстого шлангу стікає звідкись вода.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Це я чуть в московській церкві не посвятив?" - як українці освячували паски
– Казали, що то з фонтанів сюди відводять, – припускає Іван і йде показувати печери Марині, тримаючи попереду ліхтар. Дівчина обережно ступає розмитою глиною, що прилипає до підошви її чорних кросівок. – Я читав, що сюди ще воду проводили для чогось.
Раніше на стінах фортеці можна було помітити сліди від куль, але історики досі не змогли пояснити їхнього походження. Кажуть, вночі з замурованого підземелля чути загадковий гул. Дехто вчуває в ньому військовий клич "Ура!".
КОЛОДЯЗЬ ПІД ВОЛОДИМИРОМ
Сонце заливає оглядовий майданчик на Володимирській гірці, проміння танцює й виблискує на хвилях Дніпра. Перехожі мружать очі, приставляють долоню до лоба й вдивляються в краєвиди, що відкриваються з пішохідного Скляного мосту.
В парку всі лавки зайняті, хоча людей сьогодні менше, ніж буває на вихідні. Схили пагорбів вже поросли яскравою травою, розквітли каштани, дуби й осики.
Народ тут ходить повільно, з кавою або цигарками в руках. Зупиняються купити солодку кольорову вату або роздивитися памʼятник Святому Володимиру. Монумент є найстарішим скульптурним пам'ятником міста і саме з ним пов'язані майже всі містичні легенди Володимирської гірки.
Пам'ятник Володимиру Великому встановили у 1853 році. Колись на цьому місці розташовувалися виноградники Михайлівського монастиря. У середині ХІХ сторіччя угіддя монахів страждали внаслідок сильних розливів Дніпра, що призводило до зсувів ґрунту.
До ладу територію привели в 1840-1849 роках. Укріпили схили, облаштували спеціальний майданчик, з якого відкривалися неймовірні краєвиди на Дніпро.
Замість оглядової альтанки, яку запланували тут збудувати, скульптор Василь Демут-Малиновський запропонував звести пам'ятник Володимиру-Хрестителю. За переказами містян, тут прийняли хрещення наші предки.
Зараз кияни рідко звертають увагу на монумент і байдуже проходять повз. Зупиняються роздивитися князя дві літні жінки – старша спирається на палицю і підсовує вухо до обличчя, щоб краще розчути слова. Молодша має кучеряве неслухняне волосся з ледь помітною сивиною, носить окуляри з жовтими лінзами на срібному ланцюжку.
Під постаментом стоїть ну дуже глибокий колодязь
– Я мало що знаю про цей памʼятник, – говорить трохи з картавістю 69-річна Еліна. – Чула легенду, що під постаментом стоїть ну дуже глибокий колодязь. Кажуть, якщо прибрати памʼятник, то вода розіллється і затопить весь Київ. Маячня! Я в таке не вірю, бо я реалістка. Це все чутки, у таку маячню не вірю. Памʼятник як памʼятник.
Бронзова статуя князя сягає 4,4 м заввишки. В одній руці Володимир високо тримає хрест, а у іншій – шапку. Стоїть на 16–метровому постаменті. На одній із восьми його граней встановлені барельєфи із зображенням сцен хрещення: у нижньому ряді праворуч – жінка з малюком, що всміхається, ліворуч – дідуся привели хреститися син і онук, зверху – благословіння й миропомазання. У центрі величіє фігура єпископа.
Більше ста років обличчя Хрестителя було неможливо роздивитися без застосування спеціальної техніки. Вперше це вдалося тільки у 1968 році, коли пам'ятник сфотографували з гвинтокрила. Уже понад 170 років князь Київської Русі височіє на постаменті – вцілів і під час більшовицької окупації, і під час Другої світової війни.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Чорний маг, скарб під домом і невидимка: що приховують древні будівлі "духовної столиці" України
– Напевне, є щось святе в ньому, – припускає киянка. – Це ж наш Хреститель. Але це більше міф, ніж реальність. Я мало знаю київських легенд, бо батьки з Росії родом і не розповідали нічого.
Еліна бере маму під руку і сідає на найближчу вільну лавку.
ТАЄМНІ РЕЛІКВІЇ
За однією з легенд, під постаментом заховані старовинні поховання. Інші навпаки – стверджують, що там лежать таємні церковні реліквії й скарби. зараз постамент заклали мішками з піском і прикрили каркасом з плакатами, щоб конструкція не постраждала у разі російських ракетних обстрілів.
На ковані перила оглядового майданчика, біля підніжжя памʼятника, руками сперлась жінка у сонцезахисних окулярах. Білу шифонову хустину завʼязала на потилиці, на смуглявому обличчі яскраво виділяються губи, нафарбовані малиновою помадою.
– Щось ми вчили по історії про Володимира, – намагається пригадати забуті знання зі шкільної програми Олена. Переїхала в Київ з Краматорська після початку повномасштабного вторгнення.
Її чоловік – медик у військовому госпіталі, син – вступив у лави ЗСУ і зараз тримає фронт на східному напрямку. Із міркувань безпеки прізвище називати відмовляється.
– Про колодязь – це все байки!, – заперечує правдивість легенд Олена. – Не може Київ затопити. Це якщо, не дай Бог, розбомблять дамбу, то тоді може бути, а так це вигадки. Цей памʼятник стільки пережив, Володимир – захисник України, нашої столиці. Я завжди була проти, щоб зносили памʼятники, треба брати приклад з Європи. Леніна – так, це я розумію, що треба прибрати. І йому подібних також. А такі памʼятники, Пушкіна, Чехова, наприклад, ці б я залишала, бо це всесвітня історія.
Вони допустили туди Росію
Володимирська гірка здавна приваблювала любителів магії. Містяни й екскурсоводи розповідають про шабаші, які проводять тут відьми. Енергетика цього місця позитивно впливає на людей, зауважує Олена.
– Я приходжу сюди щодня, відколи переїхала в Київ, – українська жінки звучить милозвучно, як у дикторки, хоча до 24 лютого спілкувалась російською. – У Краматорську дуже сильні обстріли, я поки не подзвоню чоловіку – не заспокоюся. У нас заводи такі потужні там. Що зробили неправильно власті предидущі – це вони допустили туди Росію. Половина акціонерів цих заводів росіяни. Як можна було таке допустити. Тепер росіяни це все рушать – бʼють по промзоні, усе зникає.
Зняла квартиру неподалік від Володимирської гірки. До Дніпра приходить, щоб заспокоїти емоції і помилуватися пейзажем.
– Тут відчуваєш звʼязок з історією, тут наша національна памʼять. У мене син Михайло, тому ще часто ходжу молитися в Михайлівський собор, – каже наостанок Олена і тисне руку на прощання.
ЦІЛЮЩЕ ДЖЕРЕЛО
Нижче від Андріївського узвозу, ближче до Контрактової площі, на вул. Притисько–Микільській заховався за каштановою алеєю Фролівський монастир. Під деревами стоять деревʼяні лавки, на одній з яких хтось загубив куртку і брудні кросівки, а перед воротами сидять, – один на пластиковому ящику, а інший на землі – двоє жебраків. Простягають перехожим паперові стаканчики в очікуванні щедрих пожертв.
Хвіртка в зелених воротах відчинена. Перед входом на стіні висить табличка з правилами для відвідувачів, з яких зрозуміло, що це монастир РПЦ – ніяких телефонів, фотозйомок, шортів і жінок без хустки на голові.
На подвірʼї в садках вже розпустилися тюльпани, майорять жовтим і червоним кольорами. Приміщення монастиря доглянуті, а на території чисто. Біля одного з поховань встановили місця для відпочинку – відвідувачі приїхали в церкву з родинами й навіть немовлятами.
Трохи далі під парканом жінка у тонкій куртці до колін нагнулася до штучного каменя, зробленого з цегли й цементу. Від нього гусаком стирчить кран, з якого тонкою дзюркою безперервно тече вода.
Постійна волога розмиває цеглини, поверх них наростає зелений мох. У бруківці зробили отвір для відтоку води. Жінка підставляє пусту пластикову пляшку й набирає з джерельця до самого горла, трохи відпиває, вмивається і закриває кришкою.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Де мої діти?" - як Умань пережила моторошний ракетний удар РФ
Про цілюще джерело на території Фролівського монастиря 70-річна Наталія довідалася близько 35 років тому. Тоді під час екскурсії містом вперше спробувала цілющу воду, що бʼє з каменя біля Вознесенського храму.
– Приходжу раз у квартал, – каже Наталя і робить ковток води з долоні. – Ох, дуже смачна вода. Ще можна вмиватися. Я на Оболоні вообщє живу, але що ж тут до Контрактової – близько на метро.
Давнє цілюще джерело імені Флора та Лавра вважають святим. Легенди розповідають, що брати були близнюками і працювали каменярами – мурували храми, розповідали про християнство язичникам, повертали зір, лікували худобу.
Під час гонінь на християн їх живими кинули в колодязь та закопали, але їхні тіла залишилися нетлінні й набули цілющих властивостей. Відтоді на цьому місці зʼявилося цілюще джерельце.
КРИЖАНА ВОДА
Флорівський жіночий монастир – споруда зі стрункою дзвіницею класичного стилю. Його заснували ще в XVI ст. За воротами монастиря стоїть головна Вознесенська церква в стилі українського бароко. Позаду неї – трапезна з боковим вівтарем на честь святих Флора і Лавра.
– Це щось невістка заболіла, то я приїхала набрати, – показує пляшку з жовтуватою водою Наталя. – Як людина віре, то значить тут щось є. Це не з камня тече, а просто вони так його оформили. Але шо це не водопровод – то це точно, відчувається. Люди відійшли від Бога зараз, а кажуть: "У мене Бог в душі". Але треба ходить в церкву, поклоняться.
– А це вона йодована, ви не знаєте?, – питається в Наталі бабуся у бавовняній хустці з квітковим принтом. Киянка у відповідь хитає головою, мовляв, де там.
Вода стікає повільно й така холодна – аж крижана. Має солодкуватий приємний присмак і трохи жовтуватий колір через високий вміст заліза.
Ми всі згадуємо Бога, як припече
– Треба вірить, тоді воно збувається, – продовжує Наталя. – Це ще немає нікого, а то таку чергу треба було відстоювати аж до воріт. А після 24 лютого вже дуже мало людей ходить. Храм закритий, тільки під час служби відкривають усе. Казанська Божа Матір вообще на реставрації. Я набираю пляшечку – і все, бо важко нести. Вмиваються нею, щоб буть румʼяною, здоровою. Там он крєст стоїть – Фьодор похоронений, то він теж зцілює, виполняє сокровенні бажання. Якщо з вірою молиться, то він може поможе. Так само і воду принесу, то може допоможе моїй невістці, бо даже на роботу сьогодні не пішла. Ми всі згадуємо Бога, як припече.
Повз проходить черниця у довгій чорній одежі. Гладкими ногами важко ступає тротуаром, а руками перебирає вервиці. "Держись своей веры, помолюсь за твою жену", – каже прихожанину, що йде поруч.
– Що знаєте про цілюще джерело, – питаємо в монахині.
Жінка з–під лоба кидає недовірливий погляд й не зупиняючись говорить суворим голосом:
– Я не знаю, що вам сказать. Давно воно вже в нас, але там написали вроді, що вода непридатна для пиття, не відповідає там яким–то нормам. То після перевірки повісили табличку, – відказує жінка спокійно. – А ми всі пʼєм, тільки й живемо в монастирі цією водою. Ну, ви знаєте, нашу воду провірить, то вона тоже не відповідатиме.
До води з підземного джерела невпинно приходять миряни – з пляшками, бутлями. Дехто пʼє просто з руки, перед цим перехрестившись тричі. Одразу над каменем на товстому стовбурі дерева біла табличка сповіщає: "Вода з природного джерела не відповідає вимогам".
3 
79692
Коментарі