"З всього класу тільки я і мій друг були за Україну", - Євген Єршов втік з Криму у 18 років

Ми боролисяя за визволення Криму всіма методами, якими було можливо. У нас була група з 10 чоловік, ми намагалися мітингувати, протестувати. На жаль, ФСБешники дізналися про таку діяльність і почали вести з нами "профілактичну" роботу. Оскільки ми були всі неповнолітні, вони пригрозили, що посадять батьків, якщо ми не зупинимось або взагалі фізично знищать.

Ми проводили вишколи, підвищували свій фізичний стан та інтелектуальний світогляд. Нас курирував один відомий громадський діяч з Києва, він обіцяв допомогу у боротьбі, навіть збройну. Проте все закінчилося пустими обіцянками. Куратор не виходив на зв'язок і ми змушені були через вищевказані причини зупинитись. Я не знаю, що сталося насправді. Чому наш наставник перестав допомагати нам? Як взагалі нас виявила ФСБ, при тому, що ми дотримувалися конспірації? Можливо в колективі був зрадник, тепер ніяких версій не можна відкидати.

Декілька місяців ми сиділи тихо, а потім знову почали їздити в різні міста, проводити приховану роботу різноманітного характеру. Але ці акції уже перестали бути народними, а вже стали підпільними. З того, що можна розказати – це розклеювали листівки з червоно-чорним прапором і гаслами в Сімферополі, замальовували фарбою совкові пам'ятники. Все робилося вночі, інакше нас могли схопити. Тоді б мало не здалося.

За кілька місяців до так званого референдуму ми бачили, як росіяни зі зброєю в руках почали займати Крим. У нас було повне нерозуміння. В 14 років не дуже маєш уявлення про політику. Дивувала бездіяльність тодішнього тимчасового уряду України. Тепер розумію, ким були ті політикани, а тоді було важко все сприймати.

В школі часто піднімалося питання політики. Мої однокласники вже у 8 класі були відкритими комуняками. Ми "дискутували" на тему України. На фоні цього виникали різні конфлікти, бійки. Проте ми були в меншості. З всього класу тільки я і мій друг були за Україну. Третій хлопець обрав нейтральну позицію. Всі інші підтримували окупанта. Страшна пропаганда зробила своє.

Мої батьки теж не підтримують Україну і мені боляче від цього. Проте, я вдячний матері свого друга, яка є щирою українкою. Вона здавна нам пояснювала, що Крим – це Україна, виховувала в патріотичному дусі.

Перед тим, як росіяни захопили адміністративні будівлі, ми протестували разом з кримськими татарами. Проте потім їм дали наказ не виступати проти московських окупантів і боротьба захлинулася. Кримські татари планували звалити пам'ятник Леніну в центрі Сімферополя, а ми їх підтримали. Це б дало сигнал і послужило поштовхом до боротьби. Але складалося враження, що татар хтось навмисне застерігає або змушує уникнути активних.

Коли московські окупанти заходили на наші вулиці, не всі мешканці їм раділи. Була якась частина населення, яка противилась цьому. Проте росіяни направляли на них зброю і змушували замовкнути. Люди лякались автоматів і відступали.

Те, що вони стали жити погано, всі знають. Але більшість людей – це мешканці з радянським мисленням. Вони живуть в лайні, але радіють, що в них є і ФСБ, які захистять їх від міфічного ворога.Вони не хочуть змін, боротьби. Звикли, як при комунізмі: партія вирішила – партія зробить за нас.

Російські ЗМІ так налякали місцеве населення, що вони реально вірять в український фашизм. Московські пропагандисти показують наше життя надзвичайно важким, брудним. І більшість людей вірять в цю брехню. Що говорити про когось, якщо навіть моя сім'я не бажає жити в Україні.

Ні. Більшість людей, які тепер підтримують Росію, тоді не бажали бути з ними. Вони і я, в тому числі, вважали, що Україна розпочне збройну боротьбу. Чи США введе свої війська.

За кілька років окупації пропаганда начисто знищила вільні навіювання у людей, вони перестали мислити самостійно. В Крим знову повернувся Радянський Союз.

Коли мені виповнилося 18 років, я отримав паспорт і перетнув лінію розмежування. Хоча були великі проблеми при перетині. Російський блокпост я перейшов без проблем. Українські військові довго не хотіли пропускати мене. Тому що з українських документів у мене було тільки свідоцтво про народження. Близько 4 годин зі мною розмовляли, лиш потім пропустили в Україну.

Тепер мені дороги туди не має. Окупанти дізналися, що я знаходжуся в рядах Добровольчого українського корпусу "Правий сектор" і мені грозить тюремне ув'язнення до десяти років.

Вони влаштовували обшуки в моїй квартирі, матір допитували. Хоча вона не знала більше року, де я пропадаю.

Відколи перетнув так званий кордон, відтоді не можу зробити собі документи. Хоча звертався у різні організації в Маріуполі, Кривому Розі, Херсонській області. Всюди мені відмовляють. Кажуть, що потрібно в суд подавати і через цю інстанцію добиватися правди. Спецслужби теж не бажають допомогти. Адже я націоналіст, а таких наша влада не любить.

Образливо стає, що тебе не цінує держава, в якій народився. Шкода, що найближча людина в світі – мама, теж не підтримує мене. Тато помер в 2015 році. Моментами почуваюся самотнім.

Мої побратими моментами говорять, щоб я повністю перейшов на українську. Хоча трішки важко. За всі роки життя в Криму ми навчались, спілкувалися російською. Нам в школі українську мову викладали лише один рік після окупації, і то один раз на два тижні.

Але з часом я, впевнений, перейду на українську мову.