"Доця, дай п"ять копійок на цигарки, в мене ж нікого немає! А я тобі вишень нарву цілий пакет, завтра за ними прийдеш", — Василь Пожар, 64 роки, просовує руки в дірки паркану і протягує їх до мене.
Так киян зранку зустрічають, а ввечері проводжають жителі чоловічого психоневрологічного інтернату на Підлісній, 8 (Новобіличі). Під двометровим парканом завжди стоять кілька осіб. Довго дякують, отримавши копійки, куриво або щось солодке. Місцеві вже звикли до невеликих купок літніх людей під парканом.
Якщо йти від приватного сектору та нових висоток до зупинки автобусів N40, 97, його не оминути. Перехожі вважають, що за ним — будинок-інтернат для престарілих та інвалідів. Насправді ж тут уже чотири роки діє психоневрологічний інтернат. Його жителі кажуть: "Ми — психоневрологічні".
Мій новий знайомий Василь Пожар розповідає, що він колишній військовий. Жив у двокімнатній квартирі на Туполєва, 3 (Нивки). Потім дружина померла, й повариха, яка працювала в будинку на Новобіличах, запропонувала йому переїхати сюди.
— Я закінчив артилерійське училище в Томську, служив, — згадує. — Тут мене кличуть майором, бо дослужився до майора у відставці.
Під час розмови пильно розглядає перехожих, і як тільки йде хтось підозрілий — відбігає від паркану. Ховається в кущах. Виходить із-за дерева і признається, що боїться працівників адміністрації:
— Нас наказують, коли просимо. Як — не скажу.
На інтернат не нарікає:
— Кормлять добре, дають "молочку" — ну, кашка така молочна. На сніданок щодня є вершкове масло. Живемо в кімнаті по двоє, через день купаємося в душі. У нас тут багато корпусів. У корпусі з ґратами на вікнах — алкоголіки, трохи далі — корпус для дурнів. Усього нас тут 450 чоловік. Наш заклад — кращий у Європі. Так мені сказали, коли я прийшов сюди жити.
А курити хочеться, аж вуха пухнуть
Отримує понад 600 грн пенсії. Більшість з цієї суми заклад забирає як оплату за проживання. На руки дають 150 гривень. Їх має вистачати на цукор і цигарки.
— У мене є донька, Вікуся. Така сама красива, як ти, — Василь акуратно складає випрошені цигарки до порожньої пачки "Прилук".
Запитую, чи приходить до нього. Василь Петрович переконує, що так. Щоправда, не пам"ятає, коли була востаннє.
— Вона дуже хороша, — хвалиться, — ще не одружена, їй 28 років. У мене ще одна квартира була, так я обидві переписав на неї. А мені тут подобається. Читаю весь час книжки, журнали. Маю "Отдохни", "Лизу". Ще дивлюся за садом, щоб дураки не обривали ягоди і по парканах не лазили. Мене тут усі поважають. У нас тут є абрикоси, вишні, яблука. Я вам обов"язково нарву.
Розповідає, що незнайома молода киянка приходить до нього майже щодня в один і той же час, приносить їсти. Одного разу навіть пригощала бужениною, його улюбленою стравою.
— Він тут щодня, — раптом кидає якийсь перехожий. — Краще дали б йому сигарет, а не втомлювали балачками.
Василь Петрович просить, аби ми прийшли ще. Запевняє, що наступного разу нарве вишень та абрикосів.
По той бік паркану з"являється ще один чоловік. Від нього страшно тхне. Просить п"ять копійок на цигарки.
— Нам не можна підходити до паркану: адміністрація побачить — будуть бити, — пояснює Віктор Онопрієнко, 54 роки. Щоразу, беручи копійки чи цигарку, відстрибує від паркану в кущі.
Каже, жив раніше на Воскресенці. Невістка зайняла квартиру, а його сюди "определила". А гроші просить, бо в нього забирають усе працівники інтернату.
— Мають віддавати на руки 80 гривень. А вони дають мені п"ять. А курити хочеться, аж вуха пухнуть, — каже Віктор і швидко зникає в кущах.
2 
7644
Коментарі