"Куплю радіо, щоб не бачити того звірства" - про що говорять біля легендарної "Київської перепічки"

6

"Київську перепічку" вважають кулінарною візитівкою столиці. Біля кіоску завжди черга.

Це найстаріший фастфуд Києва. У кіоску на розі Хрещатика і вул. Богдана Хмельницького перепічку продають із 1981 року. Тут виключно одна страва - сосиска у дріжджовому тісті, обсмажена у фритюрі.

За популярністю - на 3-му місці серед закладів, що торгують хот-догами. У туристичному путівнику "Київська перепічка" очолює рейтинг закладів швидкого харчування.

 

Кореспондент Gazeta.ua послухав, про що говорять українці у черзі за перепічкою.

- У сусідки чоловік умер на наступний день після операції, коли йому відрізали ногу. Лікар каже, серце не витримало, - жінка років 55 в окулярах нахиляється до подруги. З гаманця витягує 50 грн.

- Добре, що Володю Бог прийняв. Сам мучився, і Галя натерпілася. 8 років возилася з ним, тягала по квартирі в останні роки. Через цукровий діабет п'ятку відрізали. За 5 років осліп. А це друга нога стала гнити. Вирішили її відрізати. Здається, Галя виплакала всі сльози. Каже, за які гріхи їй таке життя. Досі від смерті сина не може відійти, - зітхає жінка.

- Хтозна, може, і не за свої гріхи така доля їй випала, - жінку бере за руку подруга. У другій - паперовий згорток із дрібними рожевими трояндами. - Але мусить жити далі. Онуку заміж видати і, може, й правнуків дочекатись. Зараз їду до дочки. Стіл накриє. Онуці 4 роки. Стільки радості у ній. Нам би вчитись у дітей так насолоджуватись життям.

Жінки беруть по дві перепічки. Стають біля червоних столів-стійок. До них прилітають голуби. Сідають на стіл. Одна з жінок відкушує край пиріжка. Дрібнить пальцями та кидає птахам.

Перепічка коштує 18 грн. До неї беруть каву, чай чи воду.

 

- Люда, пожди. Куплю пиріжка дітям. Хай спробують фастфуд, який ми їли в радянські роки. Встигнеш ти на свій потяг. Коли ще будеш в цьому Києві, - стає в чергу невисока жінка в білому береті .

- От уже. Візьми нам по одному. З'їмо, не відходячи від каси, – хапає за рукав повнотілу жінку.

- Тобі теж беру. Як це - бути в Києві і не спробувати? На цю сосиску в тісті є навіть сертифікат відповідності. Ще більш-менш можна їсти, не те що вся та шаурма, - моргає жінка, морщить лоба і пальцем робить круг у повітрі. – Зараз черга невелика. А буває, в обід чи на вихідні, то краю не видно.

- Страшно. Дуже страшно стає жити. От їдеш кудись і гадки не маєш, що тебе можуть камінням закидати, - білявка у короткій сірій шубі зі штучного хутра гортає стрічку соцмережі. – Весь Facebook у Нових Санжарах. Народ став злий, ідіотичний. Таке вже ляпають язиками, що іноді доходить до абсурду. Ніби українці з Китаю якісь прокажені.

- У всьому винуваті чиновники. Якби вчасно людям пояснили, то не було б того зіткнення. Влада ж до останньої хвилини не знала, де розмістити евакуйованих українців. Якби наперед подумали знайти приміщення подалі від населеного пункту, то люди на обурювалися б, - жінка доїдає сосиску біля червоної стійки. – Ой, мені так сподобалась ця перепічка. Піду куплю ще. Та обійдусь без обіду.

 

Тему про Нові Санжари підхоплюють інші люди в черзі.

- У той вечір дивився телевізор. Про Героїв Небесної сотні наче забули. Річниця масових розстрілів майданівців мала бути на першому місці, - літній чоловік спирається на палицю. Час від часу замахується нею. – А ще журналісти підігріли сюжетами про Санжари. Куплю радіо, то хоч не буду бачити того звірства, яке коїться в країні.

 

Біля кіоска тупцюють чоловік із дружиною та сином-підлітком. Приїхали до батьків. Живуть у Лондоні 9 років. Чують розмови про евакуйованих українців із Китаю.

- Українці стали не дуже толерантні. Якщо їм промивають мозок, то вже важко думати осмислено, - витягує з рожевого пакетика перепічку із серветкою жінка років 45. Починає їсти. - Якщо по телевізору залякують тим коронавірусом, то важко чекати від людей спокійного ставлення. Бояться всі. Але треба пояснювати. Казати, що люди приїхали здорові і пробули на карантині. Їх не треба боятися. Це був сором на весь світ.

- Юля, відбулась оптимізація суспільства. Люди вважають, що їхній світ закінчується за парканом. Там - вороги, і помагати їм не треба, - перебиває чорнявий чоловік.

- Вадим, ну в Англії та ж реакція була, - відповідає жінка. - Тільки з'явився перший випадок коронавірусу, усі знали, в який шпиталь цей хворий ходив, і всі стали боятися. Але ніхто не бив вікна лікарні. Лише впадали в паніку у соцмережах. Мені подруги в телефоні писали: ми так близько до того шпиталю. 7 кілометрів. Ми всі помремо".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Даша Астаф'єва стояла в черзі за київською перепічкою

- Усе це влаштували штучно. Аби дискредитувати когось, - каже сестра Юлії.

- От до Києва приїжджаємо раз у рік чи два. Бачимо, як усе змінюється. Насамперед люди стомились. Ще 3 роки тому були оптимістичніші, настрій піднесений, - застібає куртку Юлія. На вулиці стає вітряно. - Зараз родичі думають: якось воно буде. Ніхто не вірить, що скоро стане краще. Ніхто сам не змінюється. Всім простіше ухилитись, дати на лапу. Шукають простих шляхів.

Я не маю думки вертатись в Україну. В Києві тримають лише батьки. Поки є робота в Лондоні, будемо там. Чоловік – програміст. Я у школі працюю. Освіта там інша, уважне ставлення до дітей.

- Мама, ця перепічка краща за котлету, яку їли в "Пузатій хаті". Купи мені ще одну, - підбігає син. Жінка переконує, що друга буде зайвою.

У чергу стає кур'єр служби доставки Glovo. За 10 хв. забирає замовлення на офіс – 10 перепічок.

 

- Людям подобається перепічка, хоч це вважається шкідливою їжею. Було, на офіс замовили 36 штук. Cобі теж одну взяв, - сідає на скутер Олексій Лютий.

×