"Хоч золоті їх роби, але без допомоги ти з гаража не вилізеш"

 

Бандурист Олег Кузьмич, 32 роки, живе в гаражному боксі на автостоянці (вул. Глибочицька, 10, Татарка). Грає в Національній капелі бандуристів, а у вільний час реставрує музичні інструменти.

Ще за кілька метрів від гаража чути запах лаку. Перед залізними дверима стелаж, на якому під сонцем сушиться бандура. Усередині на стінах грамоти, картина з сільською хатою під соломою та велика афіша капели бандуристів. На полицях чашки, банки з сіллю та перцем. У кутку стоять п"ять блискучих бандур і ящики з інструментами.

Олег у чорній бейсболці, спортивних штанах і кросівках.

— Я сам із Чернігівської області, з Ніжина, — починає розповідь. — Приїхав вісім років тому на прослуховування в капелу. Мене відразу й забрали — молоді в них мало.

Не знаю звідки в мене це, — перевів розмову, дістаючи з кишені червону "Мальборо". — Мабуть, від прадіда. Він був скрипалем. І сам скрипки робив.

Олег учився в Ніжинській музичній школі. Колись ремонтував і фарбував мотоцикли. Потім пішов на бандуриста в чернігівське музучилище. Там видали важелезний інструмент. Розібрав бандуру, зсередини стер наждачкою трохи дерева і склеїв заново. Бандура зазвучала набагато краще.

— Мене з квартири виселяли, якраз на інавгурацію Ющенка, — виходить надвір і затягується сигаретою. — Я гараж тоді знайшов. Квартиру теж іще знімаю на Лук"янівці. Але туди тільки по воду ходжу. Більше сиджу тут.

Бандури для реставрації Олег шукає по селах. Заходить у двори і питає, чи є в людей музичні інструменти. Каже, що або безплатно віддають, або за 100 грн. Найдорожчу придбав за 2 тис. грн. Зазвичай трапляються бандури 30-х років минулого століття. Але якось бандуристи принесли йому на реставрацію інструмент XVI століття. Для гри вже не годиться, лише для колекції.

Олег колись ремонтував і фарбував мотоцикли

У гаражі Олег відсуває шторку. За нею на пластикових ящиках з-під пива стоїть застелене ліжко. Поруч — столик, холодильник, нова мікрохвильовка, маленький телевізор.

— Я навіть реставрував бандуру головному диригенту національної капели Миколі Гвоздю. Це ж мій учитель — ніколи не думав, що він мене попросить...

Робочого місця як такого в мене ж немає, — продовжує. — Ось подивіться — півтора на два метри. Коли зачищаю бандури, від пилюки нічого не видно. Лакую прямо на вулиці. Буває, машина проїде, пилюка ляже — і все пропало, переробляй заново.

Олег сідає на стілець і знову закурює. Говорить, клацаючи п"єзо-запальничкою.

— Я вже вісім років влітку не відпочивав. Кожен день тут, ловлю погоду. Сюди й Таня приходить, моя дівчина. Роботи повно: у Києві всього кілька реставраторів, усі знаємо один одного.

Щоб відновити бандуру, майстер витрачає до тисячі гривень і місяць часу. А продає її за заводськими цінами — від 2 до 3 тис. грн. Купують професійні бандуристи.

— От самі підрахуйте, скільки з того маю. А за ці гроші в Києві ще якось треба жити. Про ціни ви не пишіть, — просить, — бо раптом податкова прийде. От якби спонсор був — інше діло. На дні народженні в Левка Лук"яненка мені одна дуже поважна особа сказала: "Хоч золоті їх роби, але без допомоги ти з гаража не вилізеш", — плескає себе по колінах. — Не живемо, а виживаємо.

Повз гараж проходить чоловік у камуфляжних штанах, чорній футболці і сандалях.

— Заходьте! — гукає до нього Олег. — Це Володя, бригадир стоянки.

— Олег мені так гітару відреставрував, що аж страшно брати — така гарна, — каже той. — І нічого за це не взяв.

×