Двоповерховий будинок на Суздальській, 4/6 (Відрадний) щовечора стає рятівним для київських бездомних. Хвіртка в двір будинку соціального піклування (так його називають офіційно) завжди напіввідчинена.
У ніс уже на вході б"є сильний запах хлорки й ліків. У приміщенні колишнього кінотеатру "Будівельник" дуже чисто. Притулок розрахований на сто осіб. Обстановка всередині — доволі спартанська: шеренги двоповерхових ліжок та табуреток, нічого зайвого. Рожеві шпалери та різнокольорова постіль роблять притулок дещо веселішим. Зараз тут готуються зимувати. У великій жіночій кімнаті саме закінчують ремонт: переклеюють шпалери, які діти розмальовували ручками. Усього в притулку за десять місяців ночували й жили 1115 осіб.
Директор будинку Микола Піковий, 64 роки, з 1 січня, дати відкриття притулку, переніс уже два інсульти. Півобличчя в нього — паралізоване.
— Зараз людей поменшало, бо з вересня почали брати плату за проживання — дві гривні за ніч. Стільки ж коштує вечеря. Нині в нас ночують 60 осіб, із них їдять не більш як п"ятнадцять, — розповідає "ГПУ", насилу промовляючи слова лівим кутком губ, пан Микола.
У будинку ночували іноземці, одного разу тут навіть довелося заночувати громадянинові Німеччини. Він загубив документи, тому в готель піти не міг. Чорношкірі тут — звичне явище.
— Був у нас один із посольства Конго, його вигнав посол, а він прийшов до нас, бо не мав де жити, — каже директор. — Зараз ще один африканець ночує, приходьте увечері — побачите його.
Будинок — справжня "нічліжка". Клієнтів приймає з 18.00 до 22.00. О дев"ятій ранку всі вже мають розійтися. Залишатися можуть лише сильно хворі. Кожен, хто прийшов, увечері повинен помитися. Після цього йому дають халат, сині гумові капці й рушник.
Керівництво притулку дуже суворо контролює, аби ті, хто ночують, не вживали спиртного. Що дві години перевіряють кімнати — чи не бешкетують.
Син-одинадцятикласник повертається зі школи на Суздальську, уроки робить у їдальні
— Оселився тут у нас один 70-річний дід, який відсидів по тюрмах 42 роки. Так він намагався свої поняття ввести, як на зоні. Організував навколо себе кубло. Сам сидів на "шконкє", поруч збиралися "прєсмикающієся". Потім я його вигнав, — розповідає Микола Піковий. — Ще один напідпитку пішов на мене вночі з ножем, я дістав із шухлядки пістолет, поклав його на стіл, той утік. Але це — винятки. Більшість тих, хто в нас опиняються, мають, як це не дивно, вищу освіту. Їх або діти виганяють, або ж дурять із квартирами.
Соціальні працівники притулку вже набралися досвіду — приймають на ночівлю лише тих, хто дійсно перебуває в скруті.
— Бувало, в нас будівельники жили — бригадами. Удень заробляли по сотні. На житлі хотіли зекономити, тому й ночували в нас, — каже Микола Леонтійович.
За час роботи притулку працівники змінилися. Колишнього завгоспа звільнили за розкрадання постільної білизни, рушників і капців. Шість бездомних, які шукали тимчасовий дах, залишилися працювати в притулку волонтерами. Більшість — жінки. Про себе вони говорять коротко — "бомжі ми".
— Чоловік вигнав шість років тому. Виписав нас із сином через суд зі своєї квартири. Якби були гроші на суддів, може, був би й дах, — розповідає Тетяна Гуровська, 45 років.
Раніше жінка працювала інженером-оптиком на Арсеналі. Зараз вона — завгосп у притулку, отримує щомісяця 550 грн. Квартири Тетяна вже не купить ніколи. Син-одинадцятикласник повертається щодня зі школи сюди, на Суздальську, уроки робить у їдальні. Своїм друзям про притулок не розповідає. Колишній чоловік ними не цікавиться.
Повар Зінаїда Александрова в минулому житті була помічником режисера на кіностудії Довженка. Жила в чотирикімнатній квартирі на Маяковського, 52, разом із чоловіком та трьома дітьми. Наймолодша донька, 10-річна Віка, хвора на синдром Дауна, зараз вона живе разом із мамою.
— Звідки у Зіни беруться сили жити? — дивуються її колеги. — Вона ще всіх підтримує, аби не сумували.
Іноді за нічліг бездомні розраховуються жменею копійок. Де саме беруть гроші — ніхто не питає. Через знайомих Піковий вже влаштував 42 клієнтів свого закладу на роботу.
— У нас навіть зварювальник був зі своїм клеймом, його перевіряти не треба було на якість. Золоті руки, — розказує.
Подивившись на людей, які сюди потрапляють, Микола Піковий мріє влаштувати виробництво, яке б давало притулку якийсь прибуток. Директор уже все підрахував і відміряв.
— Якби нам дали стару й забуту майстерню, чи дали б гроші, то купили б техніку для виготовлення макаронів, олії, муки й хліба. Ми усіх малозабезпечених в районі й місті змогли б прогодувати, — очі в Миколи Пікового починають блищати від захоплення. — Дивіться: кіло насіння коштує гривню, з нього виходить триста-чотириста грамів масла, тобто собівартість літра олії з усіма податками — три гривні. І хліб продавав би по гривні, не більше. У мене б люди працювали й користь приносили.
Директор розповідає, що 200 українських інтернатів випікають хліб для сусідніх міст і сіл, гроші заробляють. Каже, що міг би встановити кіоск із ремонту взуття.
— Зараз щоб набійки зробити, треба викласти 30 гривень, а роботи та матеріалів там — на дві максимум. І стару техніку та телевізори ремонтувати можемо для пенсіонерів — за копійки.
2 
7644
Коментарі