– О, чувак, тебе чотири нові пісні точно штрикнуть, – підморгує мені ексклюзивно Андрій Кузьменко.

Запам'ятав, що я люблю "старий Скрябін" із синтезаторним звуком із 1980-х. На презентацію їхнього останнього альбому "25" прийшов із півторарічним сином. Доки малий з мамою тусується в залі, протискуюся в гримерку до Андрія. Там він має спілкуватися з пресою. Мені завжди здавалося, що саме в живих розмовах Кузьма проявлявся як артист по-справжньому. Постійно імпровізував, але водночас чітко висловлював свою думку.

Питають, чого торгує обличчям чи не в кожній українській рекламі.

– Ну, бо я дешевий і кльовий. Взагалі, коли зрозумію, що новий альбом дарма написав, відкрию кабачок власний і там сидітиму, вєсєлящіє напітки в себе вливатиму. Хоча, от мені 45 і що буде в 50 років – мені до сраки. З країною нічого доброго точно не буде. А про себе я теж не знаю, доїду ввечері додому чи ні, – казав Кузьма за дев'ять місяців до аварії, у якій загинув. – З мене донька сміялася, коли Іван Дорн мою пісню "Танець пінгвіна" переспівав. Каже, навіть з такої фігні класні чуваки щось можуть зробити. Пісня ця мені дуже простою здавалася. А Дорн відкрив, що всі ми – пінгвіни. Робимо механічні рухи, та й усе.

Наша улюблена тема з Кузьмою була – польський рок.

– Поляки за свою свободу билися. Там досі кожен альбом чекають від рокерів, бо вони бризкають слиною злості, якщо щось не так у країні. А нам від дерибану СРСР шматок пирога дістався на шару, тому й пісні мої не роблять хвиль.

Андрій відпрошується на сцену. Концерт почався. Під грім барабанів і електрогітар знаходжу сина сплячим на канапі в куточку. Прокинувся він через 2 години, після останнього акорду "Скрябіна".

– І що, малий висидів? – дивується охоронець на виході.

Пояснюю, що він спав.

– Ну, да. Під погану музику ніхто заснути не може.

×