"Русские не сдаются!" – люблю повторювати, коли життя набиває чергову ґулю. Знайомих це моє ­гасло збиває з пантелику. Починають підозрювати у неправильному патріотизмі. Мене засмучує, що не вловлюють, звідки я цього "набрався". А це вираз шинкаря-єврея, який втратив ногу під Ригою, з картини Вадима Іллєнка "Передай далі…" 25-річної давнини. Довго шукав цей фільм у телепрограмі й інтернеті. На 9 Травня, замість святкового салюту, радів знайденому в мережі кіно про повоєнну Одесу.

До міста з дитячого будинку приїжджає 11-річний Костя. Хлопчик не може відірвати очей від уперше побаченого моря. Воно у відповідь грається сонячними зайчиками на його обличчі. Перша газировка із сиропом, випадково розсипаний зефір – його Костя по крихті відколупує мізинцем з рейок після трамвая. Хлопець приїхав шукати батька. Іде засніженими від тополиного пуху вулицями під туркотіння горлиці.

Хлопець приїхав шукати батька

Коли я приїжджав на літо до батька на Дніпропетровщину, теж ішов із вокзалу проспектом під тополями. Теж туркотіла горлиця. У Києві цю птаху майже не було чути. Я не знав, чи застану батька в бабусі, чи приїде він у відпустку, чи зустріну того року взагалі. Колись дуже хотів спитати, чи він бачив фільм "Передай далі…" і чи знає, що з Вадимом Іллєнком вони – земляки. Обидва народилися в Новомосковську. Не встиг. Батька не стало, коли я був у армії.

Нещодавно я дістав номер режисера, але довго вагався перед тим, як набрати. Не знав, з чого почати розмову. Бажання поділитися власним перевищувало професійне – взяти інтерв'ю у 80-річного майстра.

Слухавку підняла донька Вадима Герасимовича – Марія. Чемно відповіла, що батько пережив інсульт, йому важко розмовляти й у такому стані він дуже соромиться приймати гостей.

Я поклав трубку і зрозумів, що знову – не встиг.

×