"У німецьких містах "остарбайтерам" не дозволяли ходити тротуаром"

20 лютого 1942 року рейхсфюрер СС Гіммлер видав наказ, де вперше офіційно згадано термін "остарбайтер" (Ostarbeіtern). Утім, Гіммлер лиш скористався словом, яке вже існувало. Бо "східні робітники" почали прибувати раніше. З кінця 1941-го до початку 1944 року з України до Третього рейху примусово вивезено на роботу 2,4 млн людей.

Один з них — Семен Митрофанович Пономаренко з села Ручки Гадяцького району на Полтавщині. Ці місця були окуповані восени 1941 року. У Гадячі стояв штаб 6-ї армії вермахту — тієї, що згодом загинула під Сталінградом.

Семен Митрофанович згадує, що його забрали 7 жовтня 1942 року. Збір був у сільраді, під наглядом поліцаїв. Мати дала в дорогу сухарів.

Їхали довго, бо часто зупинялися (у Києві — на медобстеження). Вагони в дорозі між станціями опечатували. Один вагон ешелону якось відчинився, і всі, хто в ньому їхав, повтікали. Німці стріляли їм услід.

На станції Здолбунів давали варене просо з німецьких польових кухонь. А за Києвом на якійсь станції — варене просо навпіл з мишачим послідом. Семен їсти не захотів, мав іще щось у торбині.

28 жовтня привезли в містечко Шрамберґ (округ Ротвайль, Шварцвальд). Довкола гори й ліс. Табір невеликий, душ на 600, три бараки. В одному жили хлопці, в двох інших дівчата. Тільки українці, росіяни й білоруси. В околицях були й більші табори. На одязі нашито бирку "OST" — білі букви на синьому тлі. Номер — 73933.

Семен Митрофанович працював на фабриці майоліки.

— Отакі-от чашки робили, тарілки, — бере зі столу звичайну чайну чашку й показує.

У таборі годували бруквою, інколи давали капусту, картоплю й по 200 грамів хліба. Грошей трохи платили. Скільки — він уже не пам'ятає, здається, марок 6–8. У місті за такі гроші можна було купити пляшку пива. Часом до табору місцеві фермери привозили яблука, вишні — й продавали.

Робочий день тривав 12–14 годин. Вихідний — неділя. Хлопці майже завжди вантажили в цей день вугілля для табору. Дівчата теж щось робили. Інколи в їдальні збиралися, співали, навіть танцювали. Це не заборонялося.

Одяг носили той, що з дому. На роботі видавали фартух, а згодом — поношену одежу.

— Хто зна, чия вона була? — каже дід. — Може, тих, що померли в концтаборах?

Вільного часу майже не було. Могли ходити за межі табору за спеціальним дозволом. У місті остарбайтерам чогось не дозволялося ходити тротуаром. Якось заглянув до кірхи. Там на стінах, каже, бачив плакати з закликами бити євреїв, і карикатури на них.

Новини з фронту приносили переважно французи, їх було там багато.

Десь після Сталінграда дозволили листуватися. Семен одержав з дому одного листа й одну посилку — грамів 200 сухарів. Потім Полтавщина зосталася за лінією фронту й листів більше не було.

Майбутню дідову жінку Тетяну привезли до Шрамберґа з Чернігівщини в липні 1942-го. Працювала вона на картонно-паперовій фабриці, робила всякі коробочки, ящички.

Жила в сусідньому бараку. Познайомилися вони 1944 року. Про знайомство дід не розказує, відмовчується. Згадує, що інколи дівчат з табору посилали до "ратхаус" (міської ради), вони там прибирали. Якось знайшли, де лежать продуктові картки, й потроху їх крали.

— І моя Тетяна там була! — сміється дід.

Дехто з дівчат через ті картки перестав приходити на обід. Таким чином німці їх розсекретили й покарали тих, хто попався. Тетяну це оминуло.

Союзники бомбардували Шрамберґ двічі. Остарбайтерів при цьому вели до бомбосховища всередині гори. Першого разу хмара пилюки довго стояла над фабрикою майоліки — бомби влучили в запаси глини й піску. Друге бомбардування запам'яталося так: коли перестали бомбити, Семен вийшов зі сховища першим і побачив, що якісь люди тікають, а за ними біжать інші й стріляють.

— Я ж молодий хлопець, мені інтересно — що воно? — згадує.

А то тікали німці. Того дня він записав на звороті своєї арбайтскарти: "20 квітня 1945 в 7.30 вечора французи освободили наш лагер".

Після того вони й далі жили в тому самому таборі, вже не працювали. Годував їх Червоний Хрест. А у вересні кожному дали на дорогу по банці доброї тушонки, здається, американської, й усіх перевели до радянської зони окупації. Там багатьох вербували на відбудову шахт й одразу туди відправляли. Семена ж забрали до армії. З вересня 1945-го по березень 1947 року він служив у Хемніці (Карл-Маркс-Штадт), Цоссені й інших місцях.

— А моя Тетяна додому поїхала, — додає.

Коли повернувся, доньці Марусі був уже рік — народилася в лютому 1946-го. Семен привіз їх із Чернігівщини в Ручки й аж тут розписався з Тетяною. В Україні саме був голод.

Семен Митрофанович усе життя потім шоферував. Тепер живе сам, часто навідуються діти й онуки. Тетяна Романівна померла кілька років тому. Дід ще недавно тримав корову, й на Захороллі стояли його стіжки сіна, завжди дуже акуратні.

×