За останній рік українська освіта і політика пам'яті продовжували схилятися у бік радянського минулого, вважає доктор фізико-математичних наук, перекладач та громадський діяч Максим Стріха. В інтерв'ю для Gazeta.ua він охарактеризував політику українського уряду в гуманітарній сфері за 2012 рік.
Експерт наводить приклади, коли українській освіті й культурі доводилося виживати самостійно, без офіційної підтримки:
"Бували періоди, коли влада не підтримувала українську культуру, скажімо за царських часів. І видання українських книжок, і театральні трупи фінансували винятково люди, які хотіли споживати цей культурний продукт. Також їх спонсорувала українська патріотична громада. Маємо не багато прізвищ таких меценатів, найперше - Євгена Чикаленка, також Платона Семиренка, коштом якого вийшов "Кобзар" 1870 року. У певні періоди українська культура фінансувалася добре, але ціною абсолютної ідеологічної покори".
Як можна охарактеризувати культурну політику української влади за останній рік?
- У році, що минає, в сфері культури політика була інерційною. Українська культура як могла виживали і ми мали два шари - достатньо розвинуту елітарну культуру, яка могла представляти Україну де завгодно в світі, і процес цілковитого заповнення нашого масового ринку низькосортною продукцією, переважно російською. Показники радіо і каналів усім відомі - видно, що більшість ЗМІ не мають жодного відношення ні до українського, ні до культури. Назву промовистий приклад: скрізь у європейських столицях на FM можна знайти два-три канали з хорошою класичною музикою, а в Києві немає жодного. Маємо лише малопотужне "Радіо Культура", яке, на щастя, ще існує. Але воно транслюється на нижніх діапазонах, яке зараз мало у кого є. Україна - одна з небагатьох держав, яка не бере участь у міжнародному проекті з трансляції опер з Метрополітенопера у кінотеатри. Водночас ми охоче приймаємо всіляких московських зірок. У Києві навіть є спеціальні фірми, які обдзвонюють людей і пропонують квитки на продаж, натякаючи, що "тут буде сам Азаров, не проґавте такої нагоди". Тому регіонали за останній рік нічого помітного не зробили. На відміну від сфери пам'яті та освіти, де було зроблено спробу повернути все на 180 градусів до радянських часів.
Цей поворот пов'язують з іменем однієї людини - Табачника. Йому вдалося досягти мети?
- Тут влада також діяла фрагментарно. Інститут національної пам'яті, хоча й існує, але його діяльність не виявляється ніяк зовні. Перетворився на комуністичний заповідник на чолі з відомим комуністичним істориком Солдатенком.
Активним, звичайно було міністерство освіти, яке намагалося змінювати акценти в підручниках. Та й навіть у практиках - до прикладу, замість ПЛАСТівських речей намагалися впровадити парамілітарну гру "Зарніца". Тут Табачник був активний і послідовний. Напевне, йому досить багато вдалося.
Надалі Табачник не змінить свій курс?
- Я не бачу підстав міняти йому політику. Всупереч усім протестам, президент його лишив. Чому раптом він має змінюватися? Він, очевидно, любить бути центром скандалів. Напевне, ми далі матимемо скандали за участю з одного боку Табачника, а з іншого - умовно кажучи, Фаріон. Як на мене, Янукович тут грається з вогнем, бо він не усвідомлює наскільки ця постать є контроверсійною в очах широкої верстви людей, у тому числі, великої кількості тих, хто проголосував за Партію регіонів.
У науковому середовищі його вплив є так само сильним?
- Науковці за своєю природою є переважно людьми непублічними. Поки що ідеологічного диктату у сфері академічної науки немає бодай тому що цю сферу, на щастя, контролює не Табачник, а все ще самоврядна Академія наук. Там головною проблемою є колосальне скорочення фінансування. На сьогодні, щоб виконати необхідні нормативи у фінансуванні, потрібно було б скоротити третину науковців. А число працівників Академії і так скоротилося у 1,5 рази за часи незалежності.
Брак фінансування - це головна проблема української науки?
- Українська наука має найголовнішу проблему - владні еліти взагалі не знають навіщо вона потрібна державі. І хоча науковий бюджет України сьогодні дорівнює сумарному бюджету футбольних клубів "Динамо" і "Шахтар", наші еліти роздумують чи варто платити ці гроші, чи зекономити і пустити, умовно кажучи на чергове Межигір'я. Тому процеси колапсу української науки можуть скоро стати незворотними. Адже науковці, як і всі люди, хочуть їсти, а крім того, потребують доступу до джерел й інформації.
3 
1
Коментарі
21