Музей Голодомору та проєкт Ukraїner записали спогади про 1920-1930 роки мешканця селища Кобилянка - тепер Чернігівської області, Федора Задєреєва. Коли розпочався Голодомор, йому виповнилося 11 років.

У родині був старшою дитиною. Мав братів Семена, Павла і сестричку Шуру. У голодні роки в пошуках їжі батьки вирішили йти до Білорусі. У суміжній з Україною Гомельській області мали родичку. Федора залишили доглядати за братами і сестрою. Щось їстівне хлопцеві доводилося шукати щодня, пише Ukraїner.

"Я рано вставав і вирушав ловити рибу. Припливав човном на середину ріки, часом міг зловити який десяток окунців. Рвав кропиву, свинячу лободу, подорожник. По приїзді додому кришив все це в казанок. Часом кидав туди соломи, яку міг насмикати із дахів. Варив такий "борщ" і годував дітвору. А вони їли із задоволенням", - згадує Задєреєв.

У школі дітям пропонували відро кип'яченої води, у якому розмішували кілограм борошна і потім розливали у чашки. Люди в селі змушені були їсти картопляне лушпиння, кропиву, листя липи, подорожника та лободи - все, що вдавалося знайти у полях. Викопували із землі й корінці, а місця, де росла картопля, перекопували по декілька разів. Задєреєв пригадує, що полями їздив об'їждчик із батогом, який бив тих, хто шукав їжу.

Одного разу хлопець заліз до сусідського будинку, поки господарів не було вдома. Забрав хлібину і переховувався з нею неподалік місцевої річки протягом декількох діб.

"Я швидко поїв і заснув. Прокинувся і боявся йти у село. Адже якби побачили, то відняли би хліб. Ходив до річки. Відкушу раз хліба і сьорбну води з річки по-собачому. І так до села не повертався, поки весь хліб не з'їв", - розповідає.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У Швеції відзначили арт-інсталяцію, присвячену Голодомору

Згодом люди почали помирати від нестачі їжі. До його села приходили із сусідніх, але вже не мали сил повернутись назад, так і лягали замертво. Трупи залишалися лежати на березі протягом цілої зими, а коли скресала крига, їх скидали у воду. Живі не мали сил ховати небіжчиків. Попри те, що сам не мав що їсти, Федір думав, як нагодувати інших.

"Я повертався з уловом з річки. Йшов стежкою понад берегом. І біля старої верби побачив дідуся. Тепло було, а він - у шубі і шапці-вушанці. Я підійшов і кажу до нього: "Діду!". А він язиком лише нерозбірливо "ву-ву-ву-ву" і все повторює: "Їсти хочу, їсти хочу". Ну, думаю, поділюся з ним. Побіг додому, насипав у велику миску борщу і йду назад. Повертаюся до верби: "Діду, діду, я тобі борщу приніс". А він мертвий вже був. Помер допіру. І я все життя думаю: як же це я тоді не встиг діда нагодувати", - пригадує страшний день.

У родині Задєреєвих не помер ніхто. Батьки приносили з Білорусі картопляні очистки, які в селі називали смердюхами. Допомагала родині харчами і бабуся - носила картоплю, яку ховала у болото, під кофтиною чи в чоботах, бо боялась своєї невістки.

В СРСР тему Голодомору не обговорювали, але пам'ятали.

"Все неначе померло. Говорили хіба що наодинці - і все. Казали, що це Сталін винен. Начебто він розізлився на українців. І все. Більше не було нічого. Сталін винен - і все. І більше нікого не засудили. Все проминуло".

×