У листопаді вийшов у прокат фільм Олеся Саніна "Поводир". Сьогодні публікуємо кілька історичних фактів про розстріляний з'їзд кобзарів. Нагадаємо, що одну з головних ролей у цьому фільмі зіграв пластун з Детройту Антон Святослав Грін.
У грудні 1933 р. на пленумі Всеукраїнського комітету спілки працівників мистецтв комуністична верхівка назвала українські народні музичні інструменти кобзу і бандуру "класово-ворожими". З цього пленуму розпочалося "узаконене" викорінення не просто музичних інструментів, а передусім самого явища кобзарства. Якщо бути точнішими, то заклик оголосити кобзу та бандуру "класово ворожими" прозвучав з вуст сумнозвісного Андрія Хвилі, причетного до репресій десятків видатних діячів культури України. До речі, саме він був автором першої переробки українського правопису в напрямі до зближення української мови з російською. Андрій Хвиля тоді сказав, що ці музичні інструменти, орієнтують "музичний фронт" на "часи гетьманів" та "козацької романтики". Саме це, вочевидь, і було найшкідливішим.
Така постанова з'явилася на світ білий далеко не тому, що комуністи хотіли все робити законно. Ще з перших своїх днів на Великій Україні влада "робітників і селян" влаштовувала справжні лови на сліпих і немічних кобзарів. Їх розстрілювали на місці, без слідства та суду. 1918 року було замордовано лірника Йосипа. 1919 року в Катеринодарі загинули від рук більшовиків кобзарі Іван Литвиненко, Андрій Слідюк, Федір Діброва. 1920 – Антін Митяй, Свирид Сотниченко, Петро Скидан. Сотні народних співців загинули від червонокозацьких шабель та червоноармійських куль. Але їх було надто багато та й народ ними опікувався, тож таким примітивним способом – звичайним відстрілом радянська влада з лірниками раду дати не могла. ЦК ВКП(б) змінює тактику – одна за одною з'являються аж чотири постанови: "Про заборону жебрацтва", "Про обов'язкову реєстрацію музичних інструментів у відділах міліції та НКВС", "Про затвердження репертуару в установах НКО" (народного комісаріату освіти), "Положення про індивідуальну та колективну музико-виконавчу діяльність". Після цих постанов кобзарів не розстрілювали на місці, як раніше, – їх ув'язнювали без їжі і води, а їхні інструменти як "класово ворожі" – знищували.
Водночас до боротьби проти кобзарів долучилася вірна радянська преса, заряснівши заголовками: "Проти кобзи – радіо Дніпрельстану!", "Пильніше контролюйте кобзарів!", "Кобза – музична соха!", "Кудесниця-гармошка стає і певною мірою вже стала справжнім засобом виховання мас!". Друкують лише "викривальні" матеріали про кобзарів. Наприклад, таке: "Сумнівні бандуристи… під виглядом народної творчості протягають старий націоналістичний мотлох" чи "…треба вжити якнайрішучіших заходів щодо викорінення кобзарського націоналізму". А тим часом музичні фабрики влада зобов'язала навіть не сотнями, а мільйонами виготовляти "кудєсніци-гармошки", "кудєсніки-баяни" і "кудєсніци-балалайки".
Комусь зі "сталінських соколів" прийшла на гадку ідея: зібрати кобзарів та лірників буцімто на з'їзд і всіх … розстріляти, а кобзи й ліри понищити. З'їзд планували провести ще 1925 року, потім перенесли на 1 грудня 1927 року. Але й тоді він не відбувся. Мабуть, ще не всіх кобзарів зареєструвала так звана етнографічна комісія, створена для цього Академією наук УРСР.
Така культурна політика більшовиків не була нічим новим для України. Це було продовження імперської антиукраїнської політики, основним структурним елементом якої було табуювання – заборона і знищення всього того, чого на думку імперії не було і бути не могло. Радянська імперія лише вдосконалила способи боротьби з різними "класово ворожими елементами". І 1933 року водночас з фізичним винищенням українців голодомором, совіти окремо взялися до винищення носіїв народної пам'яті, які співали про визвольні змагання українців, про шляхетних національних героїв, про їхні благородні вчинки. Своїми думами і піснями кобзарі берегли національну свідомість, увесь час нагадували українцям, хто вони, чиїх батьків діти. Вони також берегли національну поетичну та музичну самобутність, вишукану творчу спадщину багатьох поколінь.
Вінцем переслідування і цькування кобзарів став "покритий мороком таємничності і моторошної легендарності" так званий кобзарський з'їзд, що, за багатьма свідченнями, відбувся взимку 1934 - 1935 р. у Харкові. І в радянській пресі, і в архівах колишнього НКВС-КДБ марно шукати про цей з'їзд бодай побіжної згадки. Адже сліди своїх злочинів енкаведисти-кадебісти замітати вміли. Є свідчення, що 1941-го харківській архів було спалено, а пізніше – 1960 року, за таємним наказом тогочасного голови КДБ СРСР Шелепіна, було знищено все, що могло б скомпрометувати органи. І все ж правда про цей з'їзд доходить до нас з уст сучасників чи випадкових свідків, бо такі злочини не можуть безслідно канути в безодню забуття. Відомо, що для реєстрації кобзарів було створено етнографічну комісію Академії наук УРСР. З'їзд кобзарів і лірників пов'язали з Республіканською олімпіадою міста й села (грудень 1934-го). Органам ДПУ і міліції на місцях було наказано забезпечити явку народних співців до тодішньої столиці України – Харкова.
На початку грудня 1934-35 року в Харківському оперному театрі відбувся З'їзд народних співців Радянської України. Основним завданням З'їзду було питання активного залучення народних співців до соціалістичного будівництва, відходу від виконавських традицій і визначення нових ідеологічних пріоритетів. Ухваливши відповідні резолюції, незрячих співців під приводом поїздки на З'їзд народних співців народів Союзу Радянських Соціалістичних Республік, що мав відбутися у Москві, повантажили до ешелону і підвезли до околиць ст. Козача Лопань.
Пізно увечері кобзарів і лірників вивели з вагонів до лісосмуги, де були заздалегідь вириті траншеї. Вишикувавши незрячих кобзарів і їхніх малолітніх поводарів в одну шеренгу загін особливого відділу НКВС УСРР розпочав розстріл… Коли все було закінчено, тіла розстріляних закидали вапном і присипали землею. Музичні інструменти спалили поряд…
Одні пишуть, що на цей з'їзд енкаведисти зігнали понад 200 кобзарів, інші називають ще приголомшливішу цифру – 1234. Знаємо також, що тільки на Київщині на початку ХХ століття було близько 240 кобзарів і лірників – до початку Другої світової війни в Україні не залишилося нікого.
До цькування кобзарів підключають і українських письменників. Так, Юрій Смолич писав: "Кобза заховує в собі повну небезпеку, бо надто міцно зв'язана з націоналістичними елементами української культури, з романтикою козацькою й Січі Запорозької. Це минуле кобзарі намагалися неодмінно воскресити. На кобзу тисне середньовічний хлам жупана й шароварів". Микола Хвильовий закликав покласти край "закобзаренню України", "вибивати колом закобзарену психіку народу". Та всіх перевершив, либонь, Микола Бажан своєю поемою "Сліпці", в якій називає кобзарів "скигліями", "смердючими недоносками", а основу їхнього репертуару – наш тисячолітній героїчний епос – "сторотими проклятими піснями".
Втім, не всі діячі української культури пішли на повідку. Павло Тичина не соромився позувати перед об'єктивом фотоапарата з "патріархально-націоналістичною" кобзою, а Максим Рильський у ті прокляті роки грудьми став на захист українського кобзарства. Тичині замилування "старосвітською" кобзою-бандурою органи якось уже пробачили, а ось Максиму Тадейовичу - ні, ще впродовж десятиліть виношували плани не лише духовного, а й фізичного його знищення. І не тільки Максима Рильського. Органи роблять нестерпним життя художників і фольклористів, дослідників кобзарського мистецтва Миколи Домонтовича, Порфирія Мартиновича, Климента Квітки, Опанаса Сластіона, письменника і кобзаря Гната Хоткевича, знімають з посади директора Дніпропетровського історичного музею, "кобзарського батька" Дмитра Яворницького…
Однак "вибити колом закобзарену психіку" українського народу більшовикам ніяк не вдавалося. Частину кобзарів, які не "заплямували" своєї селянсько-пролетарської біографії участю в національно-визвольній боротьбі, почали заганяти до "колгоспів" — капел, ансамблів, квартетів, тріо, де, як каже кобзар і священик із США Сергій Кіндзерявий-Пастухів, "народний бард перетворився на політичного підбрехача комуністичної партії, а капели, куди силоміць заганяли співців, стали базою їхнього перевиховання". Інших кобзарів комісаріати освіти й органи НКВС примушували творити "пісні" та "думи", які звеличували б радянську дійсність…
Та більшість "братії" не воліла брати до свого репертуару штучні "думи", вона, як і тисячу років тому, мандруючи від села до села, від міста до міста, співала прадавні "невольничі плачі", вперто воскрешала народну історичну пам'ять.
У 1993 році побачила світ книжка американського вченого Роберта Конквеста "Жнива скорботи", в якій, зокрема, йдеться і про знищених українських "гомерів": "Популярна в народі національна культура протягом віків підтримувалася в українському селі бардами, оспіваними Шевченком кобзарями, які, мандруючи від села до села, заробляли на життя виконанням старовинних народних пісень і переказом народних балад. Вони постійно нагадували селянам про їхнє вільне і героїчне минуле. Це "небажане явище" тепер було придушене. Кобзарів скликали на з'їзд і, зібравши їх там усіх разом, заарештували. За наявними відомостями, багатьох з них розстріляли — в цьому була своя логіка, бо від них було мало користі в таборах примусової праці."
Є. Кедровська, пенсіонерка, у 1930-ті роки працювала бібліотекаркою: "У 1934-1935 роках по Харкову пройшли чутки, що відбувся кобзарський зліт, кобзарів вивезли з Харкова і кинули до яру, де вони й загинули… Кобзарям нібито сказали, що їх везуть до Москви ще на один зліт і що нібито трапилося це в дорозі".
В. Вовк, пенсіонерка, в минулому — вчителька: "Кобзарів я любила з дитинства. Їх можна було частенько бачити в Харкові. А в середині 30-х зовсім не стало. Ходили чутки про якийсь кобзарський з'їзд, куди нібито звезли кобзарів з усієї України, а потім повбивали".
А. Парфименко, харківський кобзар: "За сталінським наказом забирали всіх. Були облави на базарах. Забирали багато інвалідів, були й кобзарі там. Була одна сім'я: Прокіп Маловичко, жінка Мотря і троє дітей, всі дуже гарно співали. Жили вони в селищі Амур під Дніпропетровськом. Вночі їх забрали, навіть не сказали, що їм брати — чи харчі, чи якийсь одяг, — повантажили в ешелон, де багато вже було кобзарів з інших міст України. Очевидячки, цей ешелон ішов з самого Києва. Доїхали вони до Харкова, там приєднали до них ще багато кобзарів. За деякими підрахунками, було їх триста тридцять сім. Доїхали кобзарі і всі ті, котрих забрали у Дніпропетровську, до Москви, їх направили в Сибір."
Відомий кобзарезнавець зі Львова Богдан Жеплинський склав реєстр кобзарів і лірників, знищених більшовиками в 30-х рр., і тих, що пропали безвісти. Цей мартиролог неповний, усього 72 особи.
4 
1
Коментарі