"Сусідка моїх батьків померла на лузі, її останки поїли круки"

 

Генерал ЗС України Леонід Дедюк народився у 1933 році в Люботині Харківської області. Пригадує, вперше публічно про Голодомор заговорили із 1988 року, коли тодішній перший секретар ЦК Компартії України Володимир Щербицький офіційно признав факт страшного голоду, що забрав мільйони життів.

"Я інтернаціоналіст із сильно націоналістичним душком. Мене завжди цікавили історичні факти та передумови, що змусили Сталіна, комуністичну партію піти на кроки по винищенню селянства, інтелігенції, військових, церковників. Фактично, знищувався цвіт нації, генофонд нашого народу. Переконаний, що ми так погано живемо, бо на генному рівні і досі закладені сегменти пам'яті про голодомор,  репресії 30–40 років та ідеологію, що нав'язувалася комуністами", - говорить Леонід Дедюк у розмові з Gazeta.ua.

Рідне село моїх батьків Федіївка, що під Полтавою, у 1932 році нараховувало 550 чоловік. Під час Голодомору померли біля 100 осіб. Серед них Сидір Федій із жінкою та 2 дітьми, Іван Сказка з жінкою та вісьмома дітьми. Дехто із померлих похований на місцевому цвинтарі, інші залишилися лежати там, де вони померли. Сусідка моїх батьків Єлизавета Лукашенко померла на лузі, її останки поїли круки. Декого скинули в найближчу яму. Останки Лаврентія Федія, що помер на черені  хати, пожерли щури. І таке було по всіх селах"– розповідає ветеран збройних сил.

Марфа та Олексій Дедюки, батьки хлопця, у 1930 році за порадою маминого старшого брата Петра, він жив у Харкові,  виїхали із села і влаштувались на роботу у Люботині в садівничий радгосп.

Саме  розпочалася колективізація. І рідні, що залишилися в селі,  вступили у колгосп, віддали громадському господарству свого годувальника–коня і весь сільськогосподарський реманент. Правда не зразу. Почалися масові репресії, людей оголошували  ворогами народу і партії і або розстрілювали, або висилали в Сибір. Через що селяни й ставали колгоспниками.

"У 1932 році мама їздила до рідні у село Федіївка в відпустку і побачила, що там усе забрали. Їсти нічого. Вигребли  і картоплю, і квасолю – все. Багато моїх родичів у 1933 році померли від голоду.

Голодомор був викликаний сталінською політикою. Постановою Раднаркому УРСР і ЦК КП(б) У від 6 грудня 1932 року "Про занесення на "чорну дошку" сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі" у 86 районів України, котрі не виконали хлібоздачу, заборонили ввоз продуктів і інших товарів, – пояснює Леонід Дедюк.

Магазини закривалися, рештки товару реквізовували. В селах закрили навіть медпункти. Фактично селян, в яких вилучили все до останньої зернини, залишили помирати голодною смертю. Ці райони були в блокаді. Їх оточили загони НКВС. В останніх був наказ: нікого не впускати і не випускати. Навіть у Києві біля залізничного вокзалу стояли енкаведисти з кулеметами. Голодуючих людей не пускали в місто і ті вмирали прямо на перонах. Подібне відбувалося й по інших містах".

У дідуся хлопця була рушниця. Заховав під стріхою. Її не знайшли під час обшуків. Десь у січні 1933 року, коли рідня почала пухнути із голоду, дідусь Дорофій Касянович повіз її своєму старшому синові Петру у Харків.  На той час рушниця була дуже цінною річчю. Доїхав до Полтави. Там його підстерегли злодії, побили, задушили і забрали рушницю. Дідусь помер прямо на Полтавському вокзалі. На цьому його слід губиться. Де похований і чи похований узагалі, ніхто не знає.

"Наша бабуся жила із 6 дітьми. На початку весни її брат вислав із Харкова посилку: 5 стаканів квасолі і по 3 стакани пшона та пшениці. Бабуся продукти заховала під тряпки, де спала дітвора. Прийшли яструбки і ці продукти забрали. Десь через 2 місяці дядя Петя із моїм татом знову вислали бабусі посилку. Вночі хтось заліз у хату, бабусю та двох старших,10-річного хлопчика та 12 річну дівчинку задушили. Потім вмерли ще двоє дітей. А двоє останніх, найменшеньких, 5 та 6 років полізли до сусідів і нарвали на грядці ріпи. Їх піймали і вбили за цю ріпу. У той страшний рік від голоду померли 9 чоловік моїх родичів.

Порівняно з колгоспом, у радгоспі жили краще. Робітники отримували по 460 грамів хліба на добу, годувались безплатно у радгоспній їдальні.

Селяни, як розконвойовані зеки: без паспортів та будь-яких документів, котрі б свідчили, що вони люди. У зеків були хоча б особисті номери, а у селян і цього не було. Сталін та поплічники вважали селян нічого не значущим бидлом,  – продовжує розповідь чоловік.

У ті роки ходив такий анекдот. Учитель із анатомії людини показує учням скелет людини і питає:
–Хто це?
Учні хором відповідають:
–Колгоспник.
–А чому? – питає учитель.
–Бо м'ясо здав, вовну здав, яйця здав, шкуру здав державі, а залишилося що? Кістяк.

А якщодо цього додати, які податки брали з кожної плодової деревини – чи то яблуня, чи груша, слива, вишня, то це призвело, фактично, до знищення садів. Оце й була турбота комуністичної партії про свій народ".

×