Бувають люди, що їх важко собі уявити. Приміром, ось чоловік, що пережив дві війни й дві революції, був публічний політик, знаменитий журналіст і зазнав з десяток арештів. Цього персонажа легко уявити ковбоєм і плейбоєм. Але він був зовсім іншим. Досить сказати, що вперше кріпко випив горілки незадовго до свого п'ятдесятиліття. А вранці прокинувся з незнайомим відчуттям похмілля й записав у щоденнику: мені соромно за вчорашнє... і за те, що пізно почав.
А щодо жінок, то десь тоді ж він писав, наївно, мов гімназист: "Жінка — як погода!" І почервонів од своєї зухвалості. А якось уранці він ішов повз Київський університет і прямо на тротуарі побачив кілька використаних презервативів. І був вражений тою ознакою падіння моралі не менше, ніж убивством Петлюри. Лаявся він страшними словами: квадратовий дурень, свинське ідіотство. Найгірша лайка: "Сутенер!" Ми так уже не вміємо.
Цього чоловіка звали Сергій Олександрович Єфремов. Він залюбки користувався телефоном і фотоапаратом, але весь ніби належав до дев'ятнадцятого століття. Причому навіть до першої, а не другої половини того століття, коли з'явився на світ. Цікаво, що своїм взірцем літератора Єфремов вважав Івана Франка. Але той, старший за Єфремова на цілих 20 літ, був явно "молодший" і модерніший в поглядах на речі. Приміром, Франко легко зізнавався в тім, що йому "тричі (а насправді більше) являлася любов". А Єфремов категорично не вважав це за можливе. Для нього любов, так само, як істина, могла являтися лише раз.
Він належав до перших діячів Української Центральної Ради. Власне, навколо Єфремова й виникла сама Центральна Рада. Її героїв — Петлюру, Грушевського, Винниченка — ми уявляємо собі краще, ніж Єфремова. Хоча він був поміж них, може, найбільш цілісною натурою. Але саме об цілісну натуру Єфремова спотикалися його сучасники, друзі й вороги.
На початку 1920-х років більшовики захопили Україну. Але були ще живі наші головні незалежники. Їх узялися нейтралізувати. Грушевського виманили з еміграції й зробили почесним заложником. І Винниченка виманили, та він скоро втік назад. Петлюру застрелили в Парижі, а на Волині — генерала Оскілка. Генерала Тютюнника амністували — і тихо розстріляли.
Лишався Єфремов. Чекістам не вірилося, що він не втік. А він ніколи не тікав і нікого не боявся. Приклад: коли Київ узяли червоні війська Юрія Коцюбинського, Єфремов написав йому відкритого листа: "Твій батько (письменник Михайло Коцюбинський. — Gazeta.ua) зараз перевертається в труні!"
Сергій Олександрович продовжував жити в своїй країні й не помічав радянської влади. Більшовики завели "новий час", і громадяни переводили стрілки годинників туди-сюди. Єфремов навіть цього не робив, і свій годинник виставляв по сонцю.
Як учений, він працював багато. Але не по-радянськи. Від цього його утримував елементарний сором. Якось у Києві була демонстрація "Долой стыд!", міліція ганяла голих демонстрантів. Єфремов зауважив: як може режим "безстидний принципіально боротися з принципіальним безстидством?!"
Це — із щоденника, який він вів у 1923–1929 роках. По смерті Леніна записав анекдот. Прийшли Маркс і Ленін до раю, а Ілліча не пускають. Він уліз у торбу до Маркса. Той — у рай, а торбу забув. "Забери своє барахло!" — кричать йому вслід архангели. Єфремов, колишній семінарист, сприймав це як не зовсім анекдот.
Більшовики мали клопіт: важко знищити беззбройного противника, який зневажає тебе й не ховається. Але знайшли спосіб: Єфремова зробили вождем сфабрикованої Спілки Визволення України (СВУ). На суді Сергій Олександрович цього не заперечив. Йому дали десять літ. З тюрми він не повернувся.
Чому він узяв на себе те, чого не було? Нібито йому сказали: або він погодиться, або арештують Онисю.
У щоденнику її ледь згадано. І майже ні з ким про це говорити. Але в Києві є літературознавець Елеонора Соловей, причетна до всього, що у нас видано зі спадщини Єфремова.
Отже, хто така Онися?
— Історія сумна й делікатна. Онися — його двоюрідна сестра і... вони любили одне одного. Її батько, Федір Дурдуківський, шанував Сергія, прийняв його в сім'ю, і Сергій казав: "Я вам подарувався навіки". Та про шлюб не могло бути мови. Сергій увійшов у цю родину, бувши й так родичем. Вони були більш ніж родичі, вони однаково сприймали світ. Познайомилися десь 1907 року і були разом вже до кінця. Жили в Києві на Гоголівській, 27 (дім знесли 1972 року).
Може, вони свідомо так вирішили — не мати дітей. Та в них часто жили чиїсь діти. Тут виросли їхні племінники Павлушкови, Микола й Наталя, хрещениця Онисі. Наталя вважала стосунки Єфремова й Онисі суто платонічними, як у Данте й Беатріче. А всі інші вважають, що то був цивільний шлюб.
Схоже, Єфремов — однолюб в усьому. От саме тому й не емігрував. Це було для нього щось неможливе, як зрада.
Гаразд, однолюб. Але ж не могло не бути спокус. Він був замолоду героєм свого часу. Невже навколо нього не крутились екзальтовані національно свідомі панночки? Зрештою, навіть у тихого відлюдька Грушевського, якого в юності дражнили Борода Святого Онуфрія — і то було одразу дві любові!
— Спокуси, звісно, могли бути. Але Грушевський таки мав світську, а Єфремов — духовну освіту, і сприймав це всерйоз. Це накладало на нього певні моральні обов'язки. Було, що він десь мусив ночувати, й хазяїн готельчика спитав: "Може, пан хотів би баришню?". І Єфремов так обурено про це пише! Він ще дуже молодий тоді був. Але в усій його поведінці, в юності й потім, відчуваються певні принципи, засвоєні досить твердо.
Він справді взяв на себе роль лідера СВУ — щоб не арештували Онисю?
— Дуже правдоподібно. Це було єзуїтськи точно знайдене слабке місце Єфремова.
Що було далі?
— Уже під час німецької окупації Онися виїхала в Прагу. Не маючи кому передати останні листи Сергія, заповіла їх покласти з нею в труну. А листи страшні, так замазані цензором, що іноді читалось лиш "Єдина моя!.. Цілую!" — і підпис. Ще в Києві, з допомогою знайомого хіміка, вона спробувала прочитати закреслене. Довідалася, що його камера десь під річкою, дуже вогка, він дуже хворіє, сліпне (а Єфремов до 48 літ не носив окулярів). У тюрмі він співав "Ой у полі та й у Бариш-полі". Дуже тужлива ностальгійна пісня, її не чути тепер...
А Онися померла 1951 року в Празі, у повній самотності.
1876, 6 (19) жовтня — в с. Пальчик (нині Катеринопільський район, Черкащина) в родині священика народився Сергій Єфремов
1901 — закінчив юридичний факультет Київського університету, перед тим — духовну семінарію. Став професійним публіцистом, друкувався багато, мав близько 20 псевдонімів
1911 — видав "Історію українського письменства", що й досі лишається єдиною авторською роботою такого типу в ХХ столітті
1917–1918 — заступник Голови Центральної Ради, Генеральний секретар міжнаціональних справ в уряді Української Народної Республіки
1919–1929 — академік, віце-президент ВУАН
1929, липень — арешт
1930, весна — процес у справі Спілки Визволення України
1939 — помер у Володимирській тюрмі (Росія)
2 
35413
Коментарі
1