"Цей фільм - поетична драма про велике кохання Івана й Марічки. Фільм вводить нас у світ народних переказів, звичаїв і побуту старих Карпат", - такими титрами починається кінострічка "Тіні забутих предків".
Історію гуцулів Івана Палійчука й Марічки Гутенюк записав Михайло Коцюбинський влітку 1910 року під час відпочинку в селі Криворівня - тепер Верховинський район Івано-Франківської області. У вересні 1964-го мали відзначати 100-річчя від дня народження письменника.
На київській кіностудії ім. Олександра Довженка вирішили до цієї дати зняти фільм за його повістю. Роботу доручили вірменину за походженням Сергію Параджанову, який на той час вже був режисером восьми стрічок. За натуру обрали село, в якому відбувалися описані події, та його околиці.
- Коли група приїхала, всіх покликали в будинок культури розказати про фільм, - згадує Василь Коржук, 74 роки. Тоді він працював кіноінженером у Верховині. - Вони знімут пару частин, і потом сідают у залі в клубі й передивляютси - що викинути, що ще дозняти треба. Засідала комісія - Параджанов, режисери, оператори, всі. Параджанов такий дядько, що кричит сильно. Як він сказав, так має бути настояно на його.
Івана зіграв другокурсник Київського інституту театрального мистецтва ім. Івана Карпенка-Карого Іван Миколайчук, родом із Чорториї на Чернівеччині. Це була його перша роль у кіно. На роль Марічки запросили Ларису Кадочникову із Москви. Палагну, на якій Іван одружується після смерті Марічки, зіграла Тамара Бестаєва, також москвичка. Її коханця-мольфара - грузин Спартак Багашвілі. Більшість епізодичних ролей виконали жителі Криворівні, Верховини та сусідніх сіл - близько 40 чоловік.
61-річна Марія Потяк згадує, що за роль у фільмі їй заплатили 13 рублів - середня зарплата в СРСР тоді становила 87 рублів. Гроші надіслали поштою. За сюжетом, коли Іван іде свататися до Палагни, дівчинка виглядає його з даху будинку, щоб сповістити сусідів, коли він повернеться.
Сергій Параджанов свої перші враження від Гуцульщини описав у статті "Вечное движение", яку 1966 року надрукував московський журнал "Искусство кино":
"Когда я приехал на место и огляделся, меня совсем не охватило очарование. Скорее, напротив. Первое, что попалось на глаза, относилось к самой обыденной современности. Я увидел европейскую обувь, асфальт, велосипеды, высоковольтные вышки. Скалы, где бились Гутенюки с Палийчуками, уже нет - ее взорвали, когда прокладывали дорогу. Признаться, меня огорчило это странное сочетание древнего и молодого. Гудение проводов и тягучая скорбь трембиты. Золотые часы, потеснившие рукав с домотканой вышивкой. Одно окно моего номера выходило на Черемош, быстрый, извилистый, другое - на асфальтовый двор, по которому однажды прошла на базар старуха с коровой, а после вернулась одна, позвякивая осиротевшим колокольчиком. Судьба сжалилась надо мной. Меня выселили из гостиницы в обычную хату, и с этой минуты я начал по-настоящему постигать уклад той жизни, про которую хотел рассказать".
Параджанов був одружений, мав 7-річного сина Сурена. Та жив окремо від сім'ї. У Верховині пригледів собі працівницю Ощадбанку Ганну Чебанюк.
- Одним прекрасним днем шла з роботи в місто щось купити, - згадує 68-річна Ганна. - Бачу, що мужчина йде за мною. У магазині питає мене: "Ви би не хотіли зніматися у фільмі?". Я засміялась, а собі думаю: "Та ж вас артистів дуже багато понаїхало". Кажу: "Я маю свою роботу, нас ніхто не пустить". Параджанов, а то був він, каже: "Не переживайте, ми з владов домовилися. Які претензії будут - ми будем іти просити, щоб відпустили". У нас був гуцульський ансамбль, чоловік 50, я в ньому танцювала. То наш ансамбль попадав у масовки. Перша зйомка - танці коло церкви, коли Марічка й Іванко знайомлятьсяі. Дуже було інтересно. Фільм кольоровий, це треба було грим накладати. Ми цього не бачили ніколи. Нас зачисуют, убирают. Друга зйомка - Святий Вечір, і ми йдемо колядувати. То тоже в зимі зйомки. Трета зйомка в мене була, коли мене запросили на епізод зіграти гуцульську княгиню, коли Марічка вже втопилася, з Палагною в Івана вже тоже не вийшло життя, і тут іде весілля. Мене одягли в гуцулский одяг, молоду в дійсності у нас так одівают.
Параджанов тричі засилав до Ганни старостів. Головним був Петро Сорюк. Та жінка відмовила.
Більше інформації про статтю читайте у свіжому номері журналу "Країна" від 5 червня 2014 року.
3 
1
Коментарі