Про причини Другого зимового походу армії УНР, що відбувся наприкінці 1920 року, на вечорі-пам'яті зі вшанування загиблих бійців під Базаром розповів історик, голова клубу „Героїка" Павло Подобєд.
На відміну від Першого зимового походу, який відбувся наприкінці 1919-го, Другий зимовий похід був лише спробою відновити боротьбу в Україні, причому навіть не у фронтових масштабах, а підпільних. Українська армія опинилася фактично сам-на-сам з більшовиками без жодної підтримки зовні - в жовтні 1920 року між поляками і більшовиками підписане перемир'я, визнавати УНР союзницею відмовлявся і барон Врангель, який зберігав свої позиції в Криму.
„Хоча на той момент, крім армії УНР, серйозного протиставлення більшовикам не було, барон Петро Врангель в Криму відмовився визнавати державну незалежність УНР і навіть погоджувати військові дії двох фронтів - білогвардійського і українського. Під час листопадових боїв армія УНР протрималася на Поділля без союзників. Тоді на сучасних Вінниччині та Хмельниччині відбулася масштабна мобілізація до армії УНР – 14 тисяч людей відправили на фронт. Допоки армія перемагала, мобілізовані справлялися зі своїми обов'язками. Однак, коли 11 листопада відбувся прорив фронту, який обсідала Третя залізна дивізія армії УНР, більшовики оточили дві великі піхотні бригади. Одну бригаду – це близько 500-600 бійців - майже цілком знищили. Серед мобілізованих счинилася паніка. Селяни почали кидати зброю, дехто переходив на бік більшовиків. Та потім, коли поширювалися чутки, що навіть ті, хто перейшов на бік більшовиків, все одно були покарані, селяни переходили до більшовиків, захопивши старшин, щоб довести свою лояльність. Таким чином, відтинок фронту на території Вінничини буквально за один день розвалився. Були кинуті сили, щоб затулити цю дірку, але катастрофи так і не вдалося уникнути".
Павло Подобєд розповів, що війська УНР 10 днів відступали на захід і зрештою 21 листопада перетнули кордон. 14 500 вояків були інтерновані у Польщі та ще близько тисячі – в Румунії. При цьому історик зазначив, що більшість колишніх бійців УНР були свято переконані, що зобов'язані повернутися назад – у новий похід, щоб відбити Україну у більшовиків.
„Уявіть: 14 тисяч військових і 15 тисяч цивільних прийшло з армією УНР. Фактично весь український генофонд перейшов за кордон. В архіві збереглися облікові картки тих, хто виїхав тоді в еміграцію. Серед них – перший бактеріолог з Катеринослава, юристи, професура, духовенство. Очевидно, ці люди були переконані, що завтра знову підуть у бій".
За словами Подобєда, через такі хибні надії більшість українців ще довго не облаштовували свого життя у Польщі. Зрештою, багато з них виїхали ще далі на захід – до західної Європи, Канади, США.
2 
1
Коментарі
9