"Голодомор не зламав" - національні пам'ятні заходи цього року присвятять людям, які змогли реалізувати себе попри травму пережитого геноциду. Серед них - модель Євгенія Сакевич-Даллас.
Gazeta.ua пропонує ознайомитися з історією жінки.
"Матір заарештували за збирання померзлих колосків. Пузатий енкаведист погордливо звинуватив: "Ти збирала народне добро, крала у держави". Їй офіційно висунули звинувачення у крадіжці державного майна і засудили на три роки каторжних робіт у Сибіру. Вона гляділа на мене так, начебто вже ніколи мене не побачить", ‑ згадує про останні хвилини поряд із найріднішою людиною європейська й американська модель, українка Євгенія Сакевич-Даллас.
Вона народилася на Миколаївщині, у селі Кам'яна Балка. Своєї точної дати народження так ніколи й не дізналася. Сільський священик забув зробити запис у метричній книзі. Після суперечок із братами сходяться на думці, що це був 1925 чи 1926 рік, наприкінці серпня. Перший розділ власних споминів жінка розпочинає зі слів: "Офіційно я не існую".
Євгенія Сакевич зростає у великій, заможній і веселій родині, де панує злагода. Батьки – Василь і Неоніла Сакевичі.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Голодомор у цифрах
Батька арештовують посеред ночі взимку 1929-1930 року - "село перетворилося у в'язницю". Згодом відпускають. У 1931-му знову арештовують. Більше Євгенія свого тата не побачить. Мама, Неоніла Сакевич, мусить тримати сім'ю одна.
Коли батька арештовують удруге, з обійстя вигрібають усе – харчові припаси, худобу, забирають і саме житло. "Озброєні гвинтівками агенти і міліція швидко вивели й рішуче погнали всю скотину, окрім однієї корови. Я плакала і поглянула вгору на матір. Мати не плакала. Тоді я перестала". Брата Миколу відправляють до сирітського будинку, аби він міг вижити.
Неоніла Сакевич забирає маленьку Женю, й вони удвох вирушають до містечка Первомайськ. Неподалік нього - їхня Кам'яна Балка. З собою прихопили й корову. Вони з мамою не мають грошей, бо всі вилучили енкаведисти під час арешту. Вони не мають продуктів, окрім молока. Мати вимінює іншу поживу на це молоко.
Тут, у Первомайську, Женя вперше відчуває голод, бачить людей, що потерпають без їжі. "Урожай насправді був добрий, але комісари й функціонери позабирали все зерно, що було в селян. Люди почали голодувати, а ситі партійні агенти охороняли купи зерна, котре згодом у великих кількостях зогнило". Мати й донечка рятуються тим, що ходять на колгоспне поле вже після збирання на ньому врожаю. Неоніла підбирає у фартух картоплю й колоски. Після одного з таких походів матір арештовують. Дівчинку забирає одружена старша сестра Наталя. Згодом Євгенія напише вірш, присвячений Неонілі Сакевич:
"Забрали мене від тебе навіки,
Темрява покрила мої дні,
П'ять рочків було мені.
Тужу за тобою, бачу тебе лиш у сні".
Євгенія чітко пам'ятає своє головне почуття у дитинстві – голод. "Думки про їжу впливали на моє мислення". Одного разу вона страшенно заздрить хлопчикові, що поламав ногу. Він лежав на тротуарі, а співробітниця дитячого садка вийшла й нагодувала його супом. Женя мріє, щоби щось подібне трапилося з нею.
На тлі постійного бажання їсти притуплюються відчуття від першої смерті близької людини. Помирає сестра Наталя. Дівчинку забирає брат Григорій. Вони постійно переїздять з місця на місце. З Женею стається жахливий випадок насилля. Один із власників квартири ґвалтує 11-річну дівчинку. Євгенія не каже братові про злочин домовласника. Вона боїться, що їх виженуть із квартирування.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Не міг навіть дивитися на шовковицю, казав: "В голод наївся" — Катерина Степанкова про батька
Після початку німецько-радянської війни Євгенія з Григорієм живуть у Криму. 31-річний брат, який захворів ще перед війною, помирає 1942-го. Молода дівчина лишається сама. Далі – примусові роботи в Граці (Австрія), куди її вивезли нацисти. Там Женя виснажливо працює на воєнному заводі.
Після звільнення, пригадуючи пережите, Євгенія не повертається до СРСР, а разом із подругою обирає шлях в Італію. Там на неї чекає кар'єра моделі. У Мілані вона працює з багатьма модельєрами, які помітили в дівчині гарну зовнішність, але дуже сумні очі. "Один сказав, що виглядаю на двадцятирічну, але очі мають вираз старої жінки. Тоді я почала вселяти в себе думку, що мушу виглядати щасливою, начебто я ніколи не зазнавала страждань. Минув час, і мої зусилля принесли успіх – я створила свій новий образ".
Тут, в Італії, Євгенія стає провідною моделлю, її запрошують взяти участь у фотосесії для одного з найвпливовіших міжнародних журналів моди "Vogue".
Подальше життя Євгенїї пов'язане зі Сполученими Штатами Америки, куди молода жінка емігрує 1951 року.
У 1980-х роках у США тема Голодомору в Україні починає привертати увагу. Євгенія працює для того, щоб у світі, зокрема у США, більше дізналися про Голодомор 1932-1933-го. Вона дає свідчення для комісії Конгресу США щодо голоду в Україні. А на початку 1990-х друкують її книжку спогадів "Одна жінка – п'ять життів, п'ять країн".
2014 року Євгенії Сакевич-Даллас не стало. Її життя, тривалістю майже у дев'яносто років, сповнене різних барв. Вона ‑ жінка, про яку можемо сказати: "Голодомор не зламав".
4 
1
Коментарі
5