75 років тому, 18 січня 1942-го з Харкова до німецького Кьольна вирушив перший ешелон із остарбайтерами. Так називали примусово вивезених гітлерівцями працівників зі східних окупованих територій. З німецької, остарбайтери – це "східні робітники". Щоб зібрати їх, влаштовували масові облави. Остарбайтери у тяжких умовах працювали у спеціальних таборах, на сільськогосподарських роботах та приватних господарствах. Всього до Німеччини на примусові роботи вивезли понад 2 мільйони українців. Публікуємо світлини українських працівників у Німеччині 1943-1944 років із родинного архіву Олени Павлової.
"На довгу і незабутню пам'ять дорогій сестричці Соні від Жені. Під час пізнання і відбування трудової повинності у Великонімеччині", – написала моя бабуся на звороті своєї світлини. І додала модний на той час віршований підпис: "Дарю тебе напамять, прошу ёё не рвать, она тебя научит, как меня вспоминать". На фотокартці їй 19 років, вона усміхнена, має дві коси, заплетені білими стрічками і білі шкарпетки під туфельками. Дата – 18 жовтня 1943 року, Фраувальде.
Мою бабусю Михальчук Євгенію Павлівну до Німеччини забрали 17-річною, 1942-го. Її молодша сестра Галина розповідала, як бігла 4-річною за потягом, коли їх вивозили. Жили вони у селі Козин, що зараз у Білогірському районі Хмельницької області. З бабусиних розповідей пам'ятаю, що їм пощастило з умовами і вони потрапили у приватне господарство, до хороших господарів.
Там вона зустріла свого першого чоловіка Олександра і народила дочку Тамару. Серед світлин – вони утрьох, охайно вбрані, усміхнені, з 6-місячною донькою на руках. Фотопапір Agfa. Позаду присвята до Олександрових батьків. Після війни вони поїдуть у Росію, до родини Олександра, але невдовзі шлюб розпадеться. Можливо, Олександр мав до війни іншу наречену чи дружину. Бабуся з Тамарою повернуться до Козина.
З моїм дідусем вони односельчани. Микола Степанович Шеремета, на рік старший, теж був вивезеним до Німеччини працівником. Але його відправили до міста Вюстендбранд. За родинними переказами, дідусь був ще тим жартівником і йому якось вдалося у потязі підлаштувати, щоб відро з нечистотами вилилося на охоронців, що їх супроводжували. Яким чином його не викрили, невідомо.
Самого дідуся на цих фотографіях немає, але більшість підписів адресовані саме йому, від друзів. Один з них, білявий чоловік (щигольськи зачесане та укладене волосся, біла сорочка, костюм-трійка) тримає попід ручки двох дівчат у німецьких капелюшках і пише:
"На долгую низабутню пам'ять Шереметі Миколаю від Паши Хохлюка вчас годів перебування у германій Городі Гмінді. Пройдут часи, пройдуть годи і молоді наші літа, тоді возмеш це фото вруки і спомніш про міня", 21 березня 1944.
Інший чоловік пише: "Напамять картку Безвушко Феодосія товаришу Шереметі Миколі. Адрес: Камподольський р-н, с. Кізя, фото в германії 12 вересня 1943 року". Він же на іншій світлині, вже з люлькою, без вус і у кашкеті, з іншим товаришем.
На фотокартці 5 жінок, поруч на столику – квіти. Одна із них пише: "1944 року 12. Дару тебе фото вчужі стороні прошу на долго іго схарані, дару прошу іго не рвать і не тірать, оно тебе навучить как минья не збивать. Дару вчас перебованя вгерманії. Юрчук Сашка П".
Ще одне усміхнене жіноче фото. Жінка у картатій сукні, короткою зачіскою і заколкою-бантом пише дідусеві: "На довгую і добрую пам'ять свому вірному другу Шеремет Миколі від Павлюк Марусі під час переживаня у Германії у городі Бранденбурзі", 29 листопада 1843 року. Фотокартка надрукована на папері Kodak.
Усміхнена жінка у білому беретику, намистом і хвилястим білим комірцем, пише вже бабусі: "На довгу пам'ять дарую карточку своїй вірній подрузі Жені від Лізи в час життя в німеччині. Как любіш то храні. Як не любиш, то порви, другому недари".
У 1990-х бабуся отримала від Німеччини грошову компенсацію за примусову працю під час війни. Дідусь до того часу вже не дожив.
8 
35413
Коментарі
1