Невідоме людям і таким має залишитись - Леся Українка приховувала особисте життя

5

Найголовніший вплив на становлення її як українки мали мати Олена Петрівна та батько Петро Антонович Косач. Вони дуже позитивно ставилися до ідеї виховання дітей в українському національному дусі і врешті всі 6 Косачів виросли українськими свідомими діячами.

Величезне значення для її становлення, як українського діяча, мав її дядько Михайло Драгоманов. Вона мало його знала, коли проживав у Києві. Але досить багато спілкувалася, коли була в гостях у столиці Болгарії Софії в 1894-95 роках. Тоді вона скористалася бібліотекою Драгоманова. Він же сприяв її творчому та ідейному зростанню порадами у листах.

 

У роботі наукових установ чи інституцій безпосередньої участі не брала. Але фольклористичною працею вона займалася і цікавилась усе життя. До цієї роботи також заохочував Михайло Драгоманов. Завела великий зошит і разом із своєю сестрою Ольгою записувала українські народні пісні. Частково з нотами. Це все увійшло у видання фольклорних творів Лесі Українки. Вона була і носієм фольклору. З її голосу народні пісні записував Микола Лисенко, який дуже цінував її музичний талант. Записав більше 100 її пісень чоловік Климент Квітка. Збірником видали 1917 року.

Леся Українка записала декілька пісень від Івана Франка 1901 року, коли вони були разом на відпочинку у високогірному селищі Буркут у Карпатах. 1908 року Леся Українка придбала фонограф – перший прилад для звукозапису. На нього записала разом із чоловіком виконання дум кобзарем Гнатом Гончаренком. Дала 300 рублів львівському фольклористу Філарету Колессі, щоб приїхав у Наддніпрянську Україну і записав на фонограф виконавців-бандуристів. Ці записи лягли у фонографічну колекцію Наукового товариства Шевченка у Львові. Філарет Колесса уславився як видатний український музичний фольклорист і Леся Українка сприяла йому.

Деякі записи співу Лесі Українки збереглись і 1971 року їх видали на платівці. Записи Гончаренка втратили.

Це нісенітниці. Я неодноразово перечитував листи Лесі Українки до Кобилянської, адже листів навпаки не збереглося. Немає там нічого такого, звідки можна було би витягнути це. Немає нічого подібного і в жодному тексті письменниці. Власне на основі листувань і про будь-якого чоловіка можна написати будь-яку фантазію. До речі, в одному зі своїм листів Леся Українка писала, що її приватне життя, як життя римської матрони – невідоме людям і таким має залишитись. Це треба покласти в основу, не заповнювати невідомість власними фантазіями. Адже так ми більше дізнаємося про тих, хто пише – ніж про саму Лесю Українку.

 

Довго лікарі не могли визначити що з нею. Туберкульоз кісток, на відміну від очевидного легеневого, не проявляється прямо. І лише професор Рінек з Київського університету, який зробив їй операцію на лівій руці, підтвердив діагноз. Потім нове вогнище хвороби знайшли в нозі. Вона 10 років дуже страждала від того, що часто не могла навіть ходити. 1891 року вона поїхала на консультацію до провідних лікарів Відня. Всі розуміли, вона або одужає або помре. Її настрій яскраво передали рядки "На чужій стороні я сил наберусь для того щоб жити, або не вернусь". Лікар сказав, що не може виявити вогнище та зробити операцію.

Ця історія тягнулась ще 9 років аж поки берлінський професор Ернст фон Бергман таки вирішив робити її. Провів операцію успішно, але ризик був величезний, тому що коли розрізали стегно була велика втрата крові. Леся завжди страждала від браку крові.

Тоді вдалося, але потім з невідомої причини з'явились ознаки туберкульозу легень і нирок, який і звів Лесю Українку могилу. В той час туберкульоз був страшною хворобою, яка сильно косила людей. Можна порахувати безліч видатних діячів, які помирали від нього та ще більше звичайних людей. Тоді гарних можливостей лікувати його не було і ми бачимо, що Леся постійно хворіла та знаходила в собі можливість творити. Останні 5 років вона кожен раз казала, що написала черговий твір і набиралась сил місяць чи два – за цей період навіть немає жодних листів. Фактично Леся Українка прожила 2 житті за свої 42 роки.

Імперія в умовах нищення національного життя боялася будь-яких українських демонстрацій та проявів українського життя в столиці. Найбільш відомий і найбільш скандальний епізод трапився через пів року, коли в лютому 1914 року постало питання про відзначення 100-річчя з дня народження Тараса Шевченка. Святкування заборонили не місцева влада, а уряд в Петербурзі. Були заборонені українські установи та навіть "Просвіта", в якій Леся Українка брала участь. Похорон під наглядом жандармів пройшов відносно скромно і без ексцесів, хоч на ньому і було багато людей.

Єдиними українськими установами в Києві був клуб "Родина" на Володимирській, 42, який Леся відвідала 1913 року вже сильно хворою, та редакції літературно-наукового вісника і газети "Рада".

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Унікальну виставку до ювілею Лесі Українки відкрили у столиці

Показували як соціалістку, революціонерку і "дочку Прометея". Видавали обмежено, лише вибрані твори. Усіх її знайомих та друзів виставляли буржуазними націоналістами. Наприклад Драгоманова називали націоналістичним міщанином і це клеймо збереглося на весь час існування радянської влади.

Обмеження на Лесю Українку діяли на праці, де вона відверто виступала проти Москви. Тому наприклад не популяризувалась поема "Бояриня". Її не включили навіть у повне зібрання творів 1973-78 років. У ній присутні критичні зауваження на адресу московських звичаїв.

За океаном, в архіві російської еміграції знаходиться листування Лесі Українки з поетом Феліксом Волховським. Він жив у Лондоні і займався нелегальними виданням. Леся перекладала його казку про царя Семена. Її видали, але переклад також не включили у зібрання творів, хоча там нічого антимосковського і не було. Але в десятьох листах вона дуже різко і виразно описала своє ставлення до соціал-демократії і провела межу між українською і російською. Саме до другої мала дуже критичне ставлення.

Питання з архівами надзвичайно болюче. Більша частина з того, що могло би допомогти з вивченням творчості і особистості Лесі Українки, загинуло безповоротно за радянської влади. Її близькою подругою була репресована Людмила Старицька-Черняхівська. Все, що ми знаємо з листування, це 3 уривки з 3-х листів, які вона надрукувала у некролозі, присвяченому пам'яті Лесі.

Зникло листування з перекладачкою та подругою Маргаритою Комаровою-Сидоренко. Збереглися лише 2 чи 3 фрагменти листів, записані 1925 року Андрієм Музичкою.

Відомо, що Леся написала близько 100 листів до ровесника та друга Агатангела Кримського. З них знаємо лише 10. Де решта – невідомо.

Перебуваючи на лікуванні у Єгипті написала не менше 100 листів чоловікові Клименту Квітці. З цього листування збереглося лише кілька відкриток. Ще перед початком Другої світової війни представники Інституту літератури звернулися до Климента Квітки, який жив у Москві та працював в кабінеті фольклористики. Просили передати матеріали про творчість Лесі, а він казав, що нічого нема. Повторно звернулись після війни, але знов нічого не отримали. 1953 року він помер, а весь родинний архів зник.

Це все були цілі блоки щирих листувань Лесі із найближчими друзями. Саме в них можна було сподіватись на особисте, відвертість. Оточення Лесі в радянські часи нищилося дуже сильно і їхні особисті архіви теж гинули, або ж страшенно постраждали. Після смерті Сталіна виявилось: майже нічого збирати. Збереглося лише дещо в еміграції, що родичам Лесі вдалося перевезти.

Її ім'я, спадщина та творчість продовжує бути в центрі ідеологічної боротьби навіть із закінченням радянської влади. Якось читав книжку Оксани Забужко Notre dame d'Ukraine. Вона надзвичайно не сподобалась. Сповнена фальсифікацій. На чорне говориться біле, а ті текси Лесі Українки, які абсолютно прозорі, інтерпретуються навиворіт. Зазначено, що Леся Українка - представниця української гностичної інтелігенції, напротивагу російській народницькій. Так звана гностична інтелігенція – це якийсь невловимий почуттями звук. Немає жодного доказу, що вона взагалі існувала. Жодних текстів чи свідчень. Про існування такої інтелігенції не знали навіть жандарми, а вони знали все про український рух. Люди кажуть: "звісно вони не знали, вона ж була секретною". Але відсутність доказів, це найкращий доказ для конспіролога. Якщо все було секретно та ми нічого не знаємо, то навіщо про це писати?

Можна почути різні оцінки та аналізи її творчості. Наприклад "Лісова пісня" - це українська версія легенди про святий Грааль. Адже Персіваль з легенди шукає його та знаходить. Але ж що знайшов Лукаш у "Лісовій Пісні"? З таким самим успіхом можна говорити, що "Лісова пісня" - це українська версія Фауста. Той, хто в скалі сидить – це мефістофель. Адже і те, і те – нечиста сила.

Є книга про Лесю Українку, яку видали в Луганську 2015 року. Там Лесі закидають те, що вона була атеїсткою. Справді – була. Але для тих авторів це неприйнятно і вони починають критикувати її зі своїх позицій.

Можна помітити, що часто іде перенесення власних думок, переживань на біографію та творчість Лесі Українки. Якщо дивитися на такі праці, як на публіцистику, то нічого страшного. А якщо на біографію чи дослідження творчості, то тут варто бути обережним. Попри це, поруч із подібною міфографією є багато цікавих книг.

Цінність Лесі Українки для нас полягає в тому, що вона була борцем за свободу і національне визволення України. Тепер із досягненням незалежності України починаємо боротися за те, щоб Україна була українською. Для цього і важливі її твори. Мають вони універсальну вартість не лише для України, оскільки питання національно-визвольної боротьби будуть завжди актуальними в світі.

Для популяризації Лесі Українки робиться дуже мало. Візьмемо театр. Леся написала 15 драматичних творів, яких ми не бачимо в репертуарах. З нагоди якогось ювілею ставлять "Лісову пісню". А інше? Не зрозуміло, чому саме "Лісова пісня" вважається найкращим твором. Чому не "Адвокат Мартіан", "Оргія", "На руїнах". Ці твори значно вищі і ставлять питання про визвольну боротьбу. Натякають, що ми не можемо сидіти на дивані. Мусимо щось робити, якщо хочемо досягти кращого життя. А це може бути незавжди і зручно.

Немає по творах Лесі Українки і фільмів. Лише зняли стрічку за сценарієм Драча "Іду до тебе". Відсутня вона і в оперній творчості, знову ж таки за винятком Лісової пісні. Та її також більше не виставляють.